– Ще раз. Ти гостювала у Люби у Львові. Всі ці місяці, – Віктор говорив важко та вагомо. – Допомагала їй з городом та з онуками. Зрозуміла?
– Угу.
– Повтори!
Аллі стало смішно, що людина, з якою вона прожила майже тридцять років, репетирує з нею текст, наче вона першокласниця.
– Розумієш, мені треба, щоб ти не збилась, – пояснив чоловік. – Галя, вона чіпка, будь-яку нестиковку вловить.
Алла з цікавістю подивилася на нього:
– А якщо Люба скаже Галі, що я до неї не їздила?
– Не скаже, – відмахнувся Віктор, – зрозумій, Алло. Дев’ять місяців тебе ніхто не бачив. Люди не дурні, вони вміють скласти два і два.
– А далі піде… Ти сама знаєш, як це буває. Шепнули одному, той іншому, і ось уже все подвір’я обговорює, що з тобою щось негаразд. Мені це треба?
– Тобі це не треба, – посміхнулася вона.
– Нам, – виправив він. – Нам обом це не треба. Так?
– Так.
– Ну ось і добре.
Наступного ранку за сніданком чоловік влаштував їй справжній іспит. Алла відповідала невпопад, навмисне плутала числа, і він сердився, поправляв, змушував повторювати спочатку.
До кінця сніданку у нього на чолі виступив піт.
Алла дивилася на чоловіка і думала, що за дев’ять місяців, поки вона вибиралася, вчилася знову підніматися сходами без зупинки на кожному майданчику, він жодного разу не поцікавився, як вона взагалі. Зате зараз, коли вона нарешті видужала, у нього горіли очі.
Все це почалося з того, що їй стало погано одного разу минулої осені, прямо в будинку культури, де вона багато років вела дитячий хор.
Потім було оперативне втручання, потім довге, тягуче відновлення в санаторії.
Дочка приїхала з Києва і цілодобово чергувала біля материного ліжка. А Віктор щоразу казав, що не виносить лікарень, тому передачі носив їй рідко. Ідучи він щоразу просив Аллу не розповідати, якщо хтось їй дзвонитиме, де вона зараз знаходиться.
– Чому? – Уточнила вона якось. – Люди хворіють, трапляється таке. Чому б їм не знати правди?
– Ну, а навіщо їм знати? – насупився чоловік. – Тим більше, що я вже сказав усім, що ти у від’їзді.
Алла розуміла чому. Вона від дочки знала, що всі дев’ять місяців, поки вона хворіла, він жив своїм життям. Веселився, приймав гостей… І дуже рідко їздив до неї в лікарню.
А тепер він боявся засудження.
***
– Добре, – промовила Алла.
– Що «добре»? – підняв брови чоловік.
– Я гостювала у Люби. Варення абрикосове варила, – вона зітхнула. – Я зрозуміла тебе, Вітю.
– От і розумниця, – розплився в усмішці Віктор.
Обдурити треба було насамперед давню приятельку Алли та Віктора, Галю, яка мешкала у сусідньому під’їзді. Вона добре знала і сестру Алли, Любу, саме тому Віктор так хвилювався.
Галя у дворі мала авторитет. Якщо вона когось судила, їй вірили всі.
Вона за дев’ять місяців кілька разів дзвонила Аллі і питала, як вона там і чи скоро повернеться. Алла, навчена Віктором, говорила так, як він просив. І щоразу їй від цього було гидко.
Невдовзі вони з Галею зіткнулися біля магазину.
– Аллочко! – Розквітла Галя. – Чи це ти, моя радість?
– Це я, – посміхнулася Алла.
– З поверненням тебе, жабо-мандрівнице!
– Дякую.
– Ну, як там, що?
Алла почала розповідати, але тут Галя перервала її:
– Так, зачекай… – вона глянула на годинник. – Ось що, сонце. Мені зараз бігти треба, давайте ви з Віктором до нас цієї суботи в гості нагрянете? І поговоримо.
Алла погодилася.
***
У суботу вони з Віктором пішли до Галі. Чоловік помітно нервував.
– Ти все пам’ятаєш? – питав він так, наче Алла була спецагентом і він відправляв її на спецзавдання.
– Пам’ятаю.
– Ти не метушись тільки, гаразд? Я…
– Та чого б мені метушитися? – роздратовано озвалася Алла. – Зараз саме ти метушишся. Припиняй, Вітю!
– Я сам заведу розмову, якщо що, – закінчив свою думку чоловік, – ти тільки підтакуєш.
Аллі залишалося тільки кивнути.
І ось вони сіли за стіл. Почалося застілля як завжди. Хвалили куховарство господині, згадували, як колись їздили вчотирьох на базу відпочинку.
Аллі було добре і тривожно разом. Добре, тому, що на неї тут чекали і любили без жодних умов, а тривожно через те, що вона знала, чим цей вечір закінчиться.
Вона дивилася на Галю, яка все підкладала і підливала, на Павла, і розуміла, що зараз зруйнує цю теплу гладку радість своїми руками.
І ось, підкладаючи Аллі салат, Галя м’яко поцікавилася:
– То як же це, Алло, ти майже рік все їздила десь?
– Ну … – Почала було Алла, але чоловік перервав її.
– Так і було, – відразу вступив Віктор. – У сестри вона гостювала, у Люби, у Львові.
– І загостювалася, – усміхнулася Галя.
– Ну! – чоловік з докором глянув на Аллу, і та раптом відзначила, що він чудовий актор. – Люба одна, весь будинок на ній. Ну як ти кинеш рідну сестру?
– Це чудово, – вставив Павло, – зараз родичі часто, як кішка з собакою між собою. А тут…
Він похитав головою.
– Цілих дев’ять місяців допомагати сестрі…
– Ну, Аллочка у нас така, – Віктор тепло посміхнувся до Алли, – своїх не кидає, так? Ви ж там варення варили? Абрикосове, так?
Алла хотіла було підтакнути, але несподівано для себе сказала інше.
– Ні, Вітю, – зітхнула вона. – Не варили ми варення.
Віктор перестав усміхатися.
– Алло… – почав він попереджувально.
– Я лежала в лікарні, – сказала вона, звертаючись до Галини та до Павла. – Мене опер.ували. Потім я довго вставала на ноги і було всяке. Ось де я була усі ці місяці. Не у Люби. А в лікарні та в санаторії.
– Алло! – Віктор нахилився до неї. – Що ти вигадуєш? У тебе після дороги в голові все переплуталося.
– Нічого я не вигадую, – заперечила Алла. – Вигадуєш ти. Варення це своє абрикосове… Ти так старався, Вітю, ти стільки всього навигадував, що мені навіть соромно все псувати.
– Але я не можу. Я надто довго й надто важко відновлювалася, щоб тепер вдавати, ніби весь цей час пурхала і раділа життю у сестри.
Повисла пауза.
– Він же чого боїться, – продовжувала Алла, дивлячись то на Галю, то на Павла, – він же всі дев’ять місяців жив і не тужив. І тепер вважає, що навколишні засудить його за це. Та кинь ти!
Вона глянула на чоловіка.
– Зараз не той час, щоб боятися осуду суспільства.
За столом знову замовкли.
– Та-а-ак… – простяг Павло. – А ми думали, у вас зразковий шлюб. Як приклад вас ставили. А тут…
Він глянув на Віктора.
– Недобре якось, Вітю. Пробач мені, хто я такий, щоб судити. Але не по-людськи ти з дружиною.
Галя встала з-за столу, обійшла його, сіла поряд з Аллою і обняла її за плечі.
– Аллочко… – пробурмотіла вона. – Ну що ж ти так, га? А Люба чого мовчала? Та я б до тебе щодня ходила! А він…
Вона зиркнула на Віктора.
– Від нас тебе ховав, наче ти річ якась негарна…
– Та-а-ак… – знову простяг Павло.
Галя обернулася до Віктора.
– Ну ти й красень, звичайно … – У голосі її задзвенів сарказм. – І не соромно тобі, Вітю?
– Не сором мене, я тобі не школяр, – огризнувся Віктор.
Алла м’яко вивільнилася з рук Галини і підвелася зі свого місця.
– Дякую за вечерю, Галю, – усміхнулася вона, – і тобі, Пашо, за гостинність. Риба чудова. Рецепт?
– У месенджер тобі скину, – озвалася Галя і похитала головою.
– Що, вже йдете? – уточнив Павло. – А я думав, ми ще посидимо…
– Ні, я, мабуть, піду, – сказала Алла.
Віктор висунувся за нею.
– Ну ось,- бурчав він, коли вони йшли додому,- тепер вона рознесе по всьому подвір’ю, що я тебе в лікарні кинув… І що збрехав… Дякую тобі, дружино. Удружила.
Алла повернулася до чоловіка:
– А яку неправду я сказала, Вітю? Ти справді, по суті, кинув мене у лікарні. Я знаю, що ти їх не любиш і розумію тебе. Але брехати людям навіщо було? Правда, у будь-якому випадку випливла б.
– Не випливла б, якби ти сказала так, як ми домовлялися, – пробурчав Віктор.
Алла заперечувати не стала.
Незабаром усі, кому Віктор брехав, дізналися правду. Апокаліпсису не сталося, світ не звалився. Але з того часу люди, яких Віктор вважав своїми близькими, ставилися до нього без колишнього тепла.
Як кажуть, – за що боровся, недолугий…
