– Дідусю, ну ти ж сам бачив! Проєкт договору готовий, підпис нотаріуса для засвідчення у нас на мазі, папір хрумтить! Та я заради тебе гори згорну, продукти хоч на дев’ятий поверх пішки тягатиму!
– Залишилося лише доїхати до ЦНАПу та здати документи на реєстрацію! Давай прямо зараз таксі викличу? З комфортом долетимо!
Двадцятитрирічний Данило сидів на дивані в нотаріальній конторі, сяючи усмішкою і притискаючи руку до серця. Хлопець був одягнений за міською модою: білі кросівки, модні джинси та стильний бомбер.
Сімдесят вісім років Глібу Андрійовичу виповнилося у січні, але сталева виправка колишнього директора заводу та звичка придивлятися до людей нікуди не поділися. Сивий дід поправив окуляри, взяв папери і вклав їх у шкіряну папку темно-коричневого кольору.
– Не поспішай, Данилко, – тихо озвався дід. – Поставити підпис – справа хвилинна. А ось життя – складніше за параграфи в кодексі.
– Ти мені солов’єм заливаєшся цілий тиждень: «Приїду, допоможу, квартиру в центрі придивлятимусь». Слова красиві. Тільки на заводі нас вчили: будь-який метал треба перевіряти на розрив перед тим, як у конструкцію монтувати.
Данило нервово смикнув плечем:
– Дідусю, та які перевірки?! Я ж твій єдиний онук! Невже ти мені не віриш?
– Вірити на слово, Даню, можна прогнозу погоди, та й то парасольку брати треба, – усміхнувся старий, клацнувши замочком коричневої папки.
– Завтра ми в жоден ЦНАП не поїдемо. Вранці береш сумку, робочий одяг і їдеш зі мною на дачу в Соснівку. Рівно на тиждень.
В очах онука промайнула туга:
– На дачу?! Діду, ти серйозно? У мене у місті справи! Яка дача у жовтні?!
– Звичайна, зроблена з колод, – відповів Гліб Андрійович. – У льоху кілька мішків картоплі чекають на сортування: на їжу, на насіння і курям. Водостоки забилися, ґанок покосився, дрова не складені.
– Поживеш зі мною сім днів, попрацюєш руками, покажеш турботу. Упораєшся, не втечеш – наступного понеділка йдемо до ЦНАПу і підписуємо остаточну дарчу. А відмовишся – я цю папку в сейф заберу. Вибирай.
Данило прикинув розклад. Чотирьохкімнатна сталінка на набережній коштувала біля шести мільйонів гривень. Потерпіти тиждень заради такого куша здавалося нісенітницею.
– Домовилися, дідусю! – вигукнув хлопець. – Картопля так картопля! Та я льох за два дні вилижу!
У суботу автобус висадив їх у селі. Дача Гліба Андрійовича стояла на краю лісу: рубаний будинок, яблуневий сад та глибокий цегляний льох під сараєм.
Вже за дві години запал онука почав танути.
– Діду, а тут що, гарячої води нема?! – долинув крик Данила. Хлопець стояв біля рукомийника, роздивляючись бачок. – І інтернет ледве повзає, одна поділка мережі! Як тут живуть?!
– Чудово живуть, онуче, на свіжому повітрі, – озвався старий, несучи оберемок полін. – Воду у відрі зігрієш. Одягай стару куртку, ось рукавиці.
– Спускайся в льох, вмикай подовжувач. Велика картопля – у засіки, середня – у ящики, дрібна – у відро. Робота для розуму корисна.
Перший день пройшов під акомпанемент бурчання. Данило кожні десять хвилин вилазив із льоху, обтрушував штани, кашляв від вогкості і хапав телефон:
– Діду, у мене спина відвалюється! Давай наймемо мужиків, вони перекидають за годину!
– Сам перебереш, Даню, – відповів старий, помішуючи картоплю з тушкованкою. – Ти ж хвалився, що готовий на подвиги? Ось він, подвиг, у відрі бульбами сяє. Звикай.
Надвечір втомлений онук звалився на ліжко і захропів.
Настала неділя. Після полудня Гліб Андрійович одягнув вітрівку і оголосив:
– Піду на межу, Данило. Потрібно канаву перевірити. Ти поки що перебери другий відсік картоплі. Надвечір чайник закип’ятимо, чай з лимоном поп’ємо.
– Іди, дідусю, я зроблю, – мляво махнув рукою хлопець, дивлячись у смартфон.
Старий вийшов за хвіртку, ляснув клямкою, але за хвилину тихо повернувся за забутою сокирою. Підійшовши до вікна веранди, Гліб Андрійович зупинився.
З кімнати долинав розв’язний голос онука. Данило говорив по гучному зв’язку:
– Здорово, Максе! Чути мене? Тут мережа ловить, тільки якщо на табурет встати!
– Здорово, бро! – обізвався динамік. – Ти де зник? Вчора у клубі тусили! Обіцяв на новій тачці підкотити!
– Яка тачка, Максе, я на засланні! – заржав Данило. – Сиджу в селі, перебираю картоплю в ямі! Дід на слабко вирішив взяти перед оформленням! Прикинь, який цирк? Я мало не загнувся учора в підвалі!
– А що з квартирою? – Запитав друг.
– Все на мазі! – хмикнув онук. – Документи у діда у коричневій папці, лишилося тільки підписи поставити. Потерплю пару днів, вдаю, що мене все влаштовує. У понеділок він сам мене до ЦНАПу відведе право власності закріпити!
– А далі що з ним робитимеш? – хмикнув приятель. – Реально до себе забереш, доглядатимеш?
– З дуба впав, доглядати?! – заливисто розреготався Данило, і від цього сміху дід стиснув кулаки. – Я схожий на доглядальницю?
– Як тільки виписка з реєстру на мене звалиться, я цей чотирикімнатний барліг на набережній одразу продаю! Шість лямів чистими! А діда куди? Я все пробив: під Києвом є відмінний пансіонат за високим парканом.
– Сосновий ліс, ґрати на вікнах, суворі санітари. Скажу йому: «Діду, путівку до санаторію вибив на зиму, подихаєш хвоєю!»
– Здам його туди на довічне утримання з його ж ветеранської пенсії, і поминай, як звали! А собі візьму кросовер і до моря махну! Нехай старий серед сосен санітарам казки травить!
У динаміці пролунав регіт:
– Ну, ти голова, Даню! Гаразд, сортуй картофан, мільйонер!
– Давай, у вівторок у місті перетнемося!
Дзвінок обірвався. Гліб Андрійович стояв біля стіни нерухомо.
Сорок років він керував цехами. Він бачив, як рвуться сталеві троси. Але такої розважливої підлості від онука – хлопця, якого в дитинстві вчив плавати, – старий не чекав. У грудях глухо кольнуло. Але сліз не було.
Дід обійшов будинок і відчинив двері веранди. Данило підскочив, сховав телефон і натягнув солодку посмішку.
– О, дідусю! А я перерву зробив, спину розігнув! Зараз знову в льох полізу!
Гліб Андрійович поклав сокиру на полицю, зняв вітрівку. Рухи його були дуже спокійними.
– Не треба в льох, Данило, – тихо промовив дід.
– У сенсі – не треба? – кліпнув хлопець. – Картопля ж пропаде!
– Картопля не пропаде. А ось ти, Даню, пропадеш. Остаточно.
Старий підійшов до комода і дістав коричневу шкіряну папку. Очі онука жадібно блиснули:
– Дідусю… Це вона? Вирішив одразу у ЦНАП поїхати?!
Гліб Андрійович витяг із папки папери з проєктом договору дарування, розгорнув їх:
– Гарні папери, правда? Чотири кімнати у центрі міста. Шість мільйонів гривень.
– Дуже гарні! – закивав Данило. – Давай я в рюкзак покладу!
– А під Києвом, кажеш, гарний пансіонат? – тихо спитав дід, дивлячись онукові в очі. – Сосновий ліс? Грати на вікнах, щоб дідусь не втік зі своєю ветеранською пенсією?
Посмішка на обличчі Данила застигла. Очі хлопця розширилися від страху:
– Ти… чув?
– Кожне слово, Данилко. Про картоплю, кросовер та море.
– Дідусю! – верескнув хлопець. – Ти не правильно все зрозумів! Це прикол! Ми з Максом угораємо так, жарт молодіжний! Я б у житті так не вчинив! Та я тебе люблю!
– Не метушись, Даню, – старий навіть бровою не повів. – Я сорок років на заводі метал на міцність випробовував.
– По звуку знаю, коли дзвенить сталь, а коли всередині прихована тріщина та гнилизна. Дипломну перевірку перед дарчою ти здав на двійку з мінусом.
Гліб Андрійович спокійно взявся за краї бланків. Пролунав сухий, гучний тріск.
Папери розірвалися навпіл. Потім ще раз. І ще. Білі клаптики полетіли на дерев’яну підлогу веранди, розсипаючись до кросівок хлопця.
– Ні! Що ти робиш? – закричав Данило, намагаючись упіймати уривки. – Це ж мільйони! Ти з глузду з’їхав, старий?! Ти мені життя зламав!
Гліб Андрійович відчинив двері навстіж, вказавши на хвіртку:
– Геть звідси, Данило.
– Діду… – хлопець підвів очі, сповнені злості.
– Пішов геть, я сказав, – голос діда прогримів з такою силою, що задзвеніли склянки в буфеті. – Бери свої кросівки, телефон і йди на трасу. До вечірнього автобуса п’ять кілометрів гравійкою.
– Буде час подумати, наскільки совість продається. А про квартиру забудь. Я завтра напишу заповіт: все майно відійде до дитячої кардіологічної лікарні. Дітям потрібніше. У них серця справжні.
Данило судомно проковтнув, підхопив сумку і вискочив на ґанок. За хвилину за хвірткою застукали квапливі кроки – хлопець побіг дорогою.
Гліб Андрійович взяв віник, змів уривки паперу в совок і висипав у топку. Чиркнув сірник. Папір зайнявся полум’ям, залишаючи сірий попіл.
Літній чоловік вийшов на ґанок.
Осіннє сонце хилилося до вершин сосен, заливаючи двір м’яким світлом. Пахло свіжою хвоєю та листям. Гліб Андрійович підійшов до відра з яблуками, дістав одне – велике, рум’яне – і із задоволенням захрумтів казенними зубами соковиту м’якоть.
На душі було просторо та спокійно. Хата була врятована, морок розвіявся, а попереду був тихий вечір, чай з лимоном і довге, чесне життя на своїй рідній землі…
