– Бабо Варю, давайте я допоможу! – Олексій не міг пройти повз свою літню сусідку. Тим більше, що сумки у неї навіть на вигляд були дуже важкі.
– Дякую, Льошенько, що б я без тебе робила. – Пенсіонерка втомлено посміхнулася, віддаючи продукти. – Завтра онуки приїжджають, треба щось смачненьке приготувати.
– От завтра б і сходили в магазин! – Справедливо обурився хлопець, подумки лаючи її родичів. – Син би вам допоміг.
– Що ти! Іллюша тільки хлопчаків привезе і назад поїде, – бабуся була щиро рада приїзду онуків. Родичів вона бачила дуже рідко. – Вони з Аллою у відпустку летять.
– Вам же буде важко з двома шибениками справлятися, – сказав Льоша і відразу додав. – Ви не подумайте, я ні на що не натякаю, просто…
Хлопець остаточно зніяковів. Варварі Павлівні було вже за сімдесят. Вона хоч і намагалася здаватися бадьорою, але весь двір знав, що у неї серйозні проблеми зі здоров’ям. І не соромно сину скидати на літню жінку неслухняних, розпещених дітей?
Хлопчаки – це взагалі окрема історія. Приїжджають кілька разів на рік на кілька тижнів. І за цей час усі сусіди божеволіють. Баба Варя потім ходить і вибачається за шум і дрібні капості від онуків.
Відпочивають вони, чи бачите! Краще б бабусю у санаторій відправили!
– Одні вони побути хочуть, – ніби вибачаючись, промовила старенька, відволікаючи Льошу від похмурих думок. – Я їх розумію, справа молода.
– Зараз існує купа дитячих таборів, на будь-який смак. Відправили б їх туди, вам все ж легше було б.
– А навіщо тоді бабусі потрібні? – посміхаючись, похитала головою жінка. – Мені не складно.
Олексій важко зітхнув. Він чудово розумів, що сперечатися з нею марно. У самого бабуся така сама. Завжди норовить подбати про дорослого онука, наплювавши на власне самопочуття.
– Надовго до вас онуки приїжджають? – задумливо спитав Льоша.
– На два тижні.
– От і чудово! – хлопець широко посміхнувся. – Якраз наприкінці місяця я бабусю в санаторій відправляю. Мальовниче місце, чудові лікарі…
– Це я до чого, – спіймавши запитальний погляд бабусі, сказав він. – Ви поїдете з нею. І це не обговорюється! Разом вам не нудно буде.
– Ти що, Льошенько, це дуже дорого … – розгублено промовила баба Варя.
– Не дорожче за гроші. Повірте, я добре заробляю, і можу собі дозволити оплатити путівку вам обом. – Хлопець зупинився і глянув у вічі сусідці.
– Згадайте, скільки часу ви витратили, допомагаючи мені розібратися з математикою? А англійська і зовсім для мене була дрімучим лісом. Тільки завдяки вам я зміг здійснити мрію. Тож готуйтеся.
Хлопець довів бабусю до квартири і суворо наказав звертатися до нього за допомогою, якщо щось трапиться.
З того часу минуло чимало часу. Льоша часто заходив до сусідки.
Йому до сліз було шкода людини, яка виявилася нікому не потрібна. Рідні діти навіть дзвонили рідко, а коли через своє здоров’я бабуся більше не могла доглядати їхніх дітей і приїжджати перестали.
Щоб хоч якось скрасити самотність бабусі, Олексій подарував їй кішку. Добра, ласкава тварина стала центром життя баби Варі.
Сніжинка, так назвали кішку за білу вовну, проживала прямо в царських умовах. У неї навіть був свій будиночок, на який бабуся не пошкодувала грошей. Усе б і нічого, та час бере своє.
Баби Варі не стало за пів року. Родичі відразу примчали ділити спадщину. З квартири раз у раз долинала люта лайка, адже заповіту старенька не залишила.
За кілька днів все стихло. Того ж вечора Льоша почув вибагливий стукіт у двері.
– Це ж ти подарував матері цю кішку? – На порозі стояла невістка баби Варі. Сніжинка злякано блимала блакитними очима, сидячи на руках роздратованої жінки.
– Я, – погодився Олексій.
– Ось і забирай її тепер. Нам вона точно не потрібна, а в квартиру завтра в’їдуть покупці. – Жінка майже жбурнула бідну тварину, гидливо струшуючи з рукава уявну вовну.
– Тим більше, це було бажання Варвари Павлівни. Вми рала, а турбувалася лише про свою кішку. Краще б про сина подумала та заповіт написала. Будиночок забрати не забудь, на майданчику стоїть.
Льоша ласкаво погладжував нервову тварину, розуміючи як важко втрачати друга. Потім посадив кішку на диван і пішов забирати її “посаг”, поки йому не зробили ноги.
Будиночок явно потребував чищення. Таке відчуття, що його неодноразово штовхнули. Може, мішав перевозити речі? Добре хоч не викинули.
Під оббивкою було щось зашито. Невелика коробочка, тверда на дотик. Льоша акуратно розпоров шов і витяг сховану річ.
Усередині був медальйон. Гарний, прикрашений коштовним камінням. Варвара Павлівна якось його показувала та казала, що це сімейна реліквія.
– То через це вся суперечка була? – Подумав хлопець, дістаючи телефон. Він збирався зателефонувати синові бабусі та повідомити про знахідку. Зупинив його згорнутий аркуш паперу, що випав з коробки.
– Довіряю тобі найдорожче, Альоша. Нехай цей медальйон принесе тобі щастя.
Темніло, але хлопець не поспішав вмикати світло. Він сидів на підлозі, на його колінах затишно влаштувалась Сніжинка, а руку приємно грів подарунок. Залишити його собі чи повернути? Про це він думав останню годину.
Під тихе муркотіння кішки хлопець задрімав. І наснилася йому баба Варя. Бадьора, щаслива.
– Навіть не думай, – суворо сказала вона, погрозивши пальцем. – Я його тобі залишила. Ні синові, ні дочці я була непотрібна.
– Усі це бачили. Але ти скрасив мою старість. Подарував сенс жити далі. – На цих словах старенька ласкаво подивилася на свою улюбленицю. – Піклуйся про неї! А я за вами наглядатиму.
Олексій різко прокинувся. За вікном панувала ніч. Він посміхнувся.
– Обов’язково піклуватимуся…
