– Думаєш, я за цю твою розвалюху прямо чубитися кинуся? Та забирай! – зі сміхом сказала Ганна чоловікові, коли він поставив її перед ультиматумом.
Борис здивувався від несподіванки. Йому здавалося, дружина полається, поскаржиться і замовкне, як завжди, а вона серйозно налаштувалася на розлучення. А головне — не зупинялася навіть перед загрозою майна.
– Тоді я і дачу заберу, – сказав він, спостерігаючи за реакцією дружини.
– Та, будь ласка! Забирай, разом із цими триклятими теплицями та заростями по коліно. Насолоджуйся. Я подивлюся, який ти з неї врожай знімеш.
До Бориса не одразу дійшло, що це кінець. Він не розумів, як таке може бути. Піти? Від нього? Від чоловіка у самому розквіті сил, із гарантованим доходом у вигляді пенсії, машиною та заміською дачею? Дурниця яка!
Він чекав на скандал, суперечки, судові розгляди. А Ганна просто відмахнулася від нього, як від настирливої мошкари.
Чому? Борис не розумів. Адже проблеми почалися ще давно…
… Ганна вискочила за Бориса заміж у дев’ятнадцять років не з великого кохання, а просто тому, що «настав час». Тоді Боря здавався їй, якщо не перспективним, то хоч би терпимим варіантом.
– Аню, ти б поквапилась, – радили їй подруги. – Чоловіки довго не чекають. Не захочеш ти заміж – захоче інша. А він в чарку не заглядає, працює… Та його з руками відірвуть!
Підказати, що свідоцтво про шлюб зовсім не гарантує сімейного щастя, на жаль, не було кому.
З появою обручки на пальці життя її змінилося, але не на краще. Почався суворий домашній побут із точним розподілом ролей.
Чоловік, відпрацювавши свою зміну на заводі, незмінно приземлявся спочатку перед телевізором, а трохи пізніше перед комп’ютером. Адже він годувальник, йому потрібен відпочинок.
Тим часом його дружина, відпрацювавши свої години у школі, волокла продукти з магазину. Далі за списком йшли домашні завдання з дітьми, миття підлоги та друга зміна біля розпеченої конфорки. Загалом – класична нещасна історія шлюбу.
Чоловік не тільки не намагався якось налагодити стосунки, але ще й підливав масла у вогонь.
– Ань, ти мене, звичайно, вибач, але ти на терези давно вставала? Розпливлася, як на дріжджах, після пол.огів, ну це вже ні в які ворота, – вичитував дружину Борис, ліниво чухаючи своє велике пузо.
– І це… я там записав мамин рецепт пирога з м’ясом, бо твій їсти неможливо. Вчись давай, поки є кому навчити.
Борис щиро не розумів, чому Ганна ображається. Коли дружина пропонувала поговорити про їхні стосунки, він сердився і влаштовував скандали. Мовляв, про що тут говорити, у нього все нормально, а якщо їй щось не так, то це її проблеми.
– Якщо тебе щось не влаштовує, я тебе не тримаю, – казав він.
Ганна мовчки ковтала сльози та терпіла. Адже у всіх так. Такою є жіноча доля. Принаймні так говорили подруги, родичі та колеги.
Але коли діти виросли, отримали дипломи, зіграли весілля і розлетілися по своїх нових гніздах, щось змінилося. Ганна почала помічати те, чого не помічала раніше, і зрозуміла: світ не обмежується кухнею та городом.
Ось колишня однокласниця після важкого розлучення роз’їжджає морями та курортами. Ось нова знайома вишиває хрестиком у тихій квартирі, а не ліпить манти до півночі.
Самотність, якою часом так любили лякати заміжні жінки, на тлі вічно незадоволеного чоловіка, що потребує цілодобового обслуговування, раптом здалася раєм.
Ганна довго міркувала. Було не легко міняти своє життя. Але в результаті після чергового скандалу на тему «хто сьогодні винесе сміття» вона все ж таки зважилася і повідомила, що подає на розлучення.
Хоч би скільки Борис упирався – йому все одно довелося зібрати речі та поїхати. Жили вони у дошлюбній квартирі Ганни, тож жінка була підстрахована.
Втім, у Бориса теж було житло, тож він не переживав. Він був упевнений, що пострибає його дружина на волі тиждень-другий, завиє білуга від туги й неодмінно приповзе назад. Благатиме ще, щоб додому повернувся.
Ось тільки була одна проблема, яка потребує вирішення тут і зараз. Квартиру Бориса раніше займали квартиранти. Майже двадцять років.
Вони регулярно змінювалися, залишаючи по собі руйнації то тут, то там. Як результат – тепер квартира більше нагадувала барліг, ніж затишне гніздечко. Холодильник ледве працював, всюди був бруд, ноги прилипали до підлоги.
Борис побурчав-побурчав, а потім взявся за відро та швабру.
– Та я тут сам все вилижу не гірше за господиню! Руки ж з правильного місця ростуть, – промимрив він.
Ентузіазму вистачило рівно на один марш-кидок. Борис абияк намив санвузол, а решту вирішив залишити на потім.
Потім, як відомо, настає далеко не завжди. Борис почав звикати до пилюки. Вона все ще викликала в нього глухе роздратування, але для цього було замало мотивації.
Вечорами, давлячись дешевими магазинними пельменями вприкуску з майонезом, Борис відчував, що десь повернув не туди. Ні наваристого гарячого супу, ні чистого застеленого ліжка… Туга смертна.
Тоді в Бориса дозрів план. Якщо Ганна не поспішає повертатися, то ну її, цю Ганну. Вона не остання жінка на землі.
– Знайду собі молодшу, років тридцяти. Буде навколо мене метеликом пурхати та чистоту наводитиме.
– А моя стара хай лікті гризе, – мріяв Борис, сьорбаючи дешеве пінне з пластикового стаканчика у друга в гаражі.
– Ой, Борько, давно ти з тими молодицями спілкувався? У них зараз запити – ого-го! — хмикнув Василь.
– Такі, як я, на вагу золота зараз! Дивись… – Борис почав загинати пальці. – Житло є? Є! Навіть зареєструвати можу. Стабільний прибуток є? Є!
– Ще й індексується іноді. А часи зараз неспокійні … Ще і дача для відпочинку і машина на додачу! Ну прям все для життя. Чого ще хотіти?
Василь сповільнився, покопався в машині та глянув на друга.
– Борько, друже, для Казанови ти обличчям не вийшов. Ми з тобою вже діди! Я зі своєю ластівкою, а ти – з сапкою в обійми. Не подобаються такі молодим.
– Та й молода тобі на городі не копатиметься. Шукай старшу жінку, щоб до землі звичною була і готувала нормально. Ровесницю, коротше.
Слова Василя боляче ляснули по самолюбству, але здорове зерно сумніву все ж таки посіяли.
Того ж вечора Борис став освоювати сайти знайомств. Зареєструвався, поспішно сфотографувався на тлі стареньких шпалер, заповнив анкети та почав чекати. День, два, три… Нічого.
Борис обурювався. Як це? Можливо, його профіль нікому не показують? Напевно, справа в сайті. Тоді він взявся до справи сам і почав писати першим.
Зрозуміло, вибирав найефектніших і найдоглянутіших жінок за п’ятдесят. Пробував почати з банального «привіт», писав чергові компліменти, навіть дістав козир – селфі на тлі своєї машини.
У відповідь – тиша. Жодна пані навіть не привіталася.
Довелося знизити планку і звернути увагу на старших жінок. І ось Борис нарешті знайшов потенційну наречену!
Олена. Шістдесят років. На тьмяному фото – повненька жінка з коротким рідким волоссям, в мішкуватій кофті.
– Ідеальний варіант, – пробубнив собі під ніс Борис, потираючи подумки руки. – У цієї точно черги не стоять…
Олена відповіла на повідомлення та навіть погодилася на побачення. З’ясувалося, що живуть вони за п’ять хвилин ходьби один від одного, тож Борис запросив її у сквер. Витрачатись на кафе та ресторани він не хотів: мало що, раптом нічого не складеться.
Пара зустрічей – і Олена почала приходити до нього в гості. Борис абияк навів відносний порядок, щоб не злякати можливу дружину, і почав чекати.
Йому здавалося, що ось-ось у його квартирі запахне смаженою цибулькою, зашумить пилотяг, підлога заблищать.
Не тут-то було!
Нова пасія зовсім не поспішала лізти до кухонного фартуха. Попри всі його пропозиції жити разом, половину дня вона проводила у своїй власній, вилизаній до кришталевого блиску квартирі.
А до співмешканця заявлялася ближче до ночі на кілька годин. Єдиний плюс – іноді вона приносила із собою щось смачне, але цього мало.
Борис вирішив, що так продовжуватися не може. Потрібно брати бика за роги.
– Оленко, завтра у нас з тобою підйом о шостій нуль-нуль. Поїдемо до мого заміського будинку. Треба грядки під картоплю підготувати та перетягнути парник плівкою, – заявив він, копирсаючись зубочисткою в роті після вечері.
Олена зі щирим подивом дивилася на чоловіка.
– Борисе, ти що? Яка ще картопля у нашому віці? Я останнє здоров’я розмінювати на це не хочу. Простіше купити все в магазині. Та й завтра у мене щільна програма. Вдень я йду на виставку мінералів, а ввечері з онуками в кінотеатр.
– Який ще кінотеатр? – здивувався Борис. – Он телевізор стоїть, дивись – не хочу! Будь-коли та безплатно. А дачу в порядку треба утримувати, інакше там зруйнується все!
– Борю, не зрозумій мене неправильно, але ж дача твоя, не моя…
– Та яка різниця? Ти ж баба, чи хто? Твоя справа – господарство вести! Даремно я, чи що, з тобою всі парки тут обійшов?
Олена навіть не зволила підвищити голос. Просто спокійно встала та підхопила сумочку.
– А я тебе не примушувала! Я жінка, а не баба! Потрібна рабиня Ізаура – шукай в іншому місці! Успіху тобі з твоєю картоплею!
– Ну й добре! Профукала ти своє щастя! – Тільки й кинув Борис їй услід.
І знову пил на полицях. І знову магазинні пельмені, що неприємно хрумтять на зубах. Борис дивився на свою скромну вечерю і розумів, що баби вкрай зіпсувалися, та знахабніли.
Шукати даму серця – процес занадто довгий і трудомісткий. Доведеться, так і бути, наступити собі на горло і пробачити колишній дружині. Дати їй, так би мовити, другий шанс.
Наступного ранку він приїхав до колишньої дружини. З порожніми руками, натомість особисто. Він очікував побачити заплакану, недоглянуту жінку, якій погрожувала депресія. Але… ніякої вселенської туги в очах, ніякої немитої голови. Навіть манікюр на руках з’явився.
Борис на секунду злякався, не впізнавши дружину з новою зачіскою і в новому домашньому одязі, але швидко взяв себе в руки.
– Привіт, Анько! Слухай, я з тобою поговорити хотів… Досить нам обом дурнею маятися, ми ж з тобою ого-го скільки пройшли. Повернемо все, як було.
Ганна недовірливо примружилася, посміхнувшись.
– А що таке? Мені казали, у тебе кохана з’явилася. Чи ти вирішив дві сім’ї відразу утримувати?
– Та ну тебе… – зніяковів Борис. – З’явилась і зникла. Зрозумів я, що скучив за тобою. Баби ці сучасні зовсім з котушок злетіли, тьху на них, дивитися бридко. Виставки їм подавай, кінотеатри… А ти в мене і розумниця, і красуня. І пироги в тебе смачні.
Ганна раптом засміялася. Щиро, до сліз.
– Знаєш, Борисе… – відсміявшись, почала вона. – А я теж тепер виставки полюбила. І в Одесу за тиждень їду відпочивати. Пироги я більше не печу, огірки не солю… Тож, сонечко, нам з тобою не по дорозі! Я тепер також «сучасна баба»!
– А як же…
– А ніяк, – перервала колишнього чоловіка Ганна. – Моя тобі порада. Продай свою улюблену «фазенду» і хоч об’їжся пирогами, раз сам обслужити себе не в змозі.
Двері зачинилися прямо перед носом Бориса. Пару секунд він розгублено дивився на вічко, чекаючи, що дружина передумає, а потім поплентався додому.
– Треба ж, і ця знахабніла…
Як вам вчинок Ганни на старість років? Схвалюєте, чи засуджуєте розлучення в такому віці? Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
