Липень. Понеділок. Четверта година дня. Дуже жарко, і Тимофій сидить у своєму кабінеті з відчиненими дверима.
Приміщення маленьке – від сили десять квадратних метрів, на яких розміщуються двотумбовий стіл, крісло, перед столом – пластиковий стілець для відвідувачів, а в кутку – громіздкий сейф.
В одній стіні вікно, велике, на всю стіну: через нього Тимофій може бачити майже все, що відбувається в майстерні.
Тимофій був дуже зайнятий, тому не помітив, що до його кабінету швидким кроком наближається жінка у квітчастій сукні, у червоних туфлях на високих підборах, із білою сумочкою на довгому ремінці.
Він побачив її тільки тоді, коли вона встала у відчинених дверях.
– Аліна? – здивувався Тимофій. – Щось сталося?
Дружина знала, де він працює, але раніше ніколи не з’являлася в автомайстерні.
– Сталося, – сказала вона, сівши на пластиковий стілець. – Ух, як жарко! Дай води!
Тимофій відчинив дверцята однієї з тумб столу – за нею опинився маленький холодильник, які бувають у номерах готелів. Дістав склянку та пляшку з мінеральною водою та поставив перед дружиною.
– Терміново потрібні вісімсот тисяч, – заявила Аліна, зробивши кілька ковтків.
– І всього? – посміхнувся Тимофій. – І через таку дрібницю ти прийшла?
– Не юродствуй. Я тобі серйозно говорю: терміново потрібні вісімсот тисяч, або Вадика посадять.
– Що ще він накоїв? – поцікавився Тимофій.
– Ти так спокійно про це питаєш, наче з ним щодня щось трапляється, – не витримала Аліна.
– Не щодня, але досить часто. То що сталося?
– Він розбив чужу машину, – сказала дружина.
– І хто йому кермо довірив? У Вадика немає водійського посвідчення, – здивувався Тимофій.
– Ніхто. Він сам сів. Вирішив покататися і врізався у стовп на шосе, – пояснила Аліна.
– Стривай, я щось не зрозумів. А як він у машині опинився? Де ключі взяв?
– Тімо, я не знаю. Він подзвонив мамі, сказав, що стоїть на шосе, що поліція та господар автомобіля вже приїхали та що його зараз повезуть до якоїсь дільниці. Все!
– Тобто він машину викрав?
– Він сказав, що взяв покататися, а потім повернув би на місце. А господар, побачивши у вікно, що його автомобіль із двору виїжджає, зателефонував у поліцію. За пів години Вадика вже затримали.
– Аліно! «Покататися» машини беруть підлітки – поїздять сусідніми вулицями, а потім кинуть у якомусь дворі.
– А твоєму братикові двадцять чотири роки! Невже він зовсім не розумів, що робить? І звідки ця цифра – вісімсот тисяч?
– Мама після того, як Вадик їй зателефонував, одразу поїхала в поліцію та розмовляла з господарем машини. Він сказав, що там ремонту на вісімсот тисяч. Мінімум.
– А Вадик де? Його відпустили? – спитав Тимофій.
– Ні. Сказали, що допитають, коли він протверезіє, а потім вирішуватимуть, що з ним робити.
– Так. Ще одна стаття додається.
Тимофій дістав нову пляшку з мінералкою, налив собі води, випив і сказав:
– Аліно, його ніякі вісімсот тисяч не врятують: викрадення, керування автотранспортним засобом без прав, та ще й у нетверезому стані… Тут штрафом та примусовими роботами не відбудешся. Догрався Вадик, – підбив підсумок Тимофій.
– Тіма, будь ласка, у тебе ж є гроші, мама благає… Адже в тебе дві автомайстерні, – знову попросила Аліна.
– Дивна ти … Думаєш, у мене гроші в сейфі зберігаються, чи в банку на рахунках просто так лежать і чекають, коли треба буде Вадика вкотре рятувати? Все у справі.
– Я тільки вчора постачальнику зп запчастини переказав. А через три дні повинен людям зарплату виплатити – гроші теж уже пішли.
– Так, чесно кажучи, я не маю великого бажання визволяти твого братика. Мусить він колись відгребти за всі свої витівки.
– Тіма, мама цього не винесе … Якщо Вадика посадять, у неї напад буде.
– А чому Вадик про це не подумав? – спитав Тимофій. – Він же не вперше фестивалить. Згадай: два роки тому твій брат у ресторані чубанину влаштував. За розбиті скляні двері я заплатив!
– А торік, коли він із дружками посперечався, чи проб’є пляшка ігристого дах автомобіля? Води налили в неї та з четвертого поверху скинули.
– Машину сусіда потім тут, у моїй майстерні, ремонтували. Моїм коштом! Він тоді присягався, що все зрозумів і більше ні-ні… І знову? Хочеш ображайся, хочеш ні, але цього разу я жодної гривні не дам!
– Нехай усе йде так, як по закону належить. Це якраз той випадок, коли Вадику буде дуже корисно мордою об асфальт стукнутися для розуміння реалій життя.
– А ти про мою маму подумав?
– Саме про неї я й думаю! Жити поряд з таким синочком – все одно що знаходитися в одній кімнаті з мавпою, у якої в лапі гран.ата з вирваною чекою: невідомо, коли та куди мавпа її кине.
– А так Ольга Вікторівна протягом трьох-п’яти років точно знатиме, по-перше, – де її син, і по-друге, – що він перебуває під наглядом. Дивишся, ще й корисну професію освоїть і навичкам самообслуговування навчиться, – сказав Тимофій.
Дружина хотіла йому щось відповісти, але у неї задзвонив телефон.
– Мамо? Так, я тут, у Тимофія. Мама, він сказав, що не дасть грошей і що Вадика можуть посадити. Де він зараз? Його відпустили? Ні?
Аліна вислухала відповідь матері та прибрала телефон у сумку.
– Вадика не відпустили. Там якийсь дізнавач, який має його допитувати, зараз зайнятий.
Вона витерла сльози, подивилася на чоловіка:
– Тіма, мама сказала, що, якщо ти грошей не даси, то я повинна з тобою розлучитися.
– Навіть так? – здивувався Тимофій.
– Так. Тому що ти не дорожиш честю сім’ї. Невже тобі вісімсот тисяч дорожчі, ніж життя і свобода людини? – Запитала Аліна.
– Ну що ж… Якщо ви з Ольгою Вікторівною так ставите питання, розлучаймося. Тільки врахуй: сина я тобі не залишу. Юрко зі мною житиме.
– А це вже, як суд вирішить, – відповіла Аліна.
– Я тобі зараз поясню, як вирішить суд. Дивись: до трикімнатної квартири, в якій ми зараз живемо, ти не маєш жодного стосунку, ти навіть зареєстрована у своєї мами у двокімнатній.
– Купував я цю квартиру до нашого одруження. Тобто Юркові доведеться слідом за тобою переїжджати на інший кінець міста, міняти школу, кидати спортивну секцію.
– Запитай його, чи захоче він це робити? Адже йому вже одинадцять, його думку теж врахують. І ще: а на які, дозволь спитати, мані ти збираєшся жити? Лише на аліменти?
– Востаннє ти працювала перед декретом – адміністратором у салоні, та й то на пів ставки. От і подумай, чи варто руйнувати сім’ю та жертвувати нормальним життям свого сина заради Вадика?
Попри тиск матері, Аліна з чоловіком не розлучилася, вони так і продовжують жити разом та виховувати сина.
Ольга Вікторівна дуже скривджена на дочку, а із зятем взагалі відмовляється спілкуватися – вона вважає, що саме він винен у тому, що Вадика так суворо покарали – три з половиною роки у колонії загального режиму. Хоча адвокат стверджував, що могли дати п’ять років.
А що з Вадиком? Живе в колонії, режим не порушує, чекає на посилки від мами. Працює в цеху, де виготовляють тротуарну плитку, норму виконує та сподівається на умовно-дострокове звільнення…
Як вважаєте, слушно вчинив зять? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
