– Усе, мамуль, поїхали ми, – Ольга обійняла матір на прощання і пошепки додала. – Все налагодиться.
– Бабу, а це тобі, щоб ти без мене не сумувала! – Маленька Ліза простягла бабусі зайченя.
– Дякую, крихітко моя. Ми із зайченям чекатимемо твого повернення, – Надія Василівна поцілувала внучку та з ніжністю подивилася на дочку.
– Дякую за все, Надіє Василівно, намагатимемося відвідувати частіше, – попрощався зять Сергій, завантажуючи в машину залишки речей. За хвилину машина зникла за поворотом.
Надія Василівна піднялася у квартиру. Усадивши зайченя на підвіконня, налила собі чаю і, задумавшись, присіла в улюблене крісло біля вікна.
Надії Василівні було п’ятдесят вісім років, її дочка Ольга з чоловіком та маленькою донькою Лізою жили в іншому місті, а її чоловік Микола цього року пішов від неї до іншої жінки.
З ним вони прожили разом понад тридцять років. Микола був старший за дружину на чотири роки. П’ять місяців тому він зізнався дружині, що майже рік зустрічається з однією з підлеглих.
Що в них кохання і все серйозно. Що Надія, звичайно, має зрозуміти його та відпустити спокійно, без скандалів. Підлегла виявилася пишногрудою брюнеткою сорока чотирьох років. Це засмутило Надію Василівну остаточно.
– Молодшу знайшов, значить, – дорікнула вона в серцях чоловіка.
– Надія, не починай, – відрізав він.
Надія Василівна і сама вирішила, що немає сенсу шукати причини. Пішов, значить, не любить, чи тепер варто розбиратися. Але думки про прожиті роки та про те, як жити далі, шкреблися на душі чорною кішкою.
Згадувала Надія Василівна, як вони з Миколою познайомились. Як життя починали, з нуля, як кажуть. Заробляли, збирали, відкладали.
Микола багато працював, Надія теж працювала, паралельно займалася вихованням доньки та домашніми справами.
Надії Василівні, здавалося, що ось воно те саме щасливе життя і будинок повна чаша. Улюблений чоловік, донька студентка, квартира, машина, подорожі на море.
Поки донька навчалася в інституті, прикупили другу квартиру для неї на майбутнє, але так склалося, що Ольга з чоловіком переїхали в інше місто. Квартиру було вирішено здавати. Саме в цій квартирі пізніше Микола і зустрічався з коханкою.
Коли Ольга подорослішала та переїхала, турбот у Надії Василівни поменшало. Стало навіть якось нудно. І вона запропонувала чоловікові купити дачу за містом. Миколі ідея не сподобалася. Йому не дуже хотілося орати на грядках.
– Дітки в Олі підуть, до нас на канікули приїжджатимуть, свіже повітря, ягоди, фрукти. Та й пенсія в мене скоро, за вислугою, – наполягала Надія Василівна.
– Поживемо, побачимо, – відповів Микола і більше до цього питання не повертався.
Всі вечори родини були тепер схожі. Надія Василівна поверталася з роботи раніше за чоловіка, а потім і зовсім вийшла на пенсію.
Готувала вечерю, яка найчастіше остигала, до моменту появи Миколи. Вже тоді Надію Василівну почали відвідувати думки, що чоловік занадто часто затримується на роботі.
Але вона відганяла їх від себе. Жінкою вона була доглянутою, привабливою для свого віку. Так вважала не лише вона, а й подруги. Хоча від самого Миколи компліментів вона давно не чула.
Надія Василівна намагалася якось урізноманітнити сімейне життя, пропонувала то похід у театр, то відвідати друзів чи запросити гостей, то знову заводила розмову про дачу. Але чоловік відмахувався, посилаючись на втому на роботі.
– Надю, ну що мені в цьому театрі, сходи з кимось із подруг. І взагалі, придумай собі заняття якесь, якщо тобі нудно.
І Надія Василівна придумала: почала відвідувати йогу та курси з художньої майстерності. Але коли вона розповідала про свої успіхи зі створення картин з підручних матеріалів та навчання живопису, чоловік лише кивав головою, іноді вставляючи схвальні репліки.
Було видно, що ці розмови не викликають інтересу. Надія Василівна засмучувалася, але виду не показувала. Закінчилося все оголошенням про розлучення.
Ольга намагалася підтримати матір. Ось і на новорічні свята приїхали усією родиною. Подруги у Надії Василівни теж були, і теж втішали та підтримували. Та й свої хобі Надія не закинула.
Але все ж таки, вечорами, коли вона залишалася одна в порожній квартирі, з якою було пов’язано стільки спогадів, їй ставало шалено сумно і самотньо.
І дуже лякала думка, залишитися на самоті й надалі. Подруги втішали, мовляв, і в цьому віці можна зустріти гідного чоловіка, але Надія Василівна не сподівалася.
***
– Доброго дня, Надіє Василівно. Як справи? – привітно привіталася сусідка Марина.
– Здрастуйте, Мариночко. Добре, як у тебе? Проходь, проходь, – лагідно відповіла Надія Василівна.
Марина була сусідкою на майданчику. Їй було двадцять п’ять. Познайомилися вони, коли Марина паркувалася на подвір’ї та трохи зачепила майже нову машину Миколи.
Тоді Надія Василівна ще жила з чоловіком. Микола був злий, а Марині було страшенно ніяково, вона щойно отримала водійське посвідчення.
Надія Василівна заспокоювала чоловіка, що подряпина зовсім невелика, і ремонт буде дріб’язковий. А з Мариною вони з того часу потоваришували по-сусідськи.
Хоча Микола цієї дружби не схвалював. Марина приїхала з села, відучилася в інституті, знайшла роботу, орендувала однушку і тільки-но купила в кредит недорогу машину, щоб простіше було добиратися до роботи.
Марина часто забігала до Надії Василівни, то зі свіжими овочами, то із закрутками у вигляді презенту.
– Мариночко, звідки це? – Дивувалася спочатку Надія Василівна.
– Тато привіз, – усміхалася Марина. – Він у мене в селі один залишився, мама давно покійна. Але він молодець, і мене виростив, і город не кидає.
Надія Василівна ще й тому перейнялася теплотою до Марини. Їй подобалася жвава цілеспрямована дівчина. А через те, що Марина виросла без матері, жаліслива Надія Василівна співчувала їй.
Марина теж тяглася до приємної та доброї сусідки. Коли вона дізналася, що Надія Василівна залишилася сама, дуже переживала за неї.
– Я на чай вас хотіла запросити. Бачила, що ваші сьогодні поїхали. Ось подумала, ми щось із вами ще Новий рік не відзначили. У мене вишневе варення. Ходімо, – запросила Марина.
– А у мене пироги. Доньці в дорогу пекла, а вони залишили мені цілу гору. Одній не подужати, – Надія Василівна з радістю погодилася.
– А це тато мій, Олексій Миколайович. Теж до мене в гості вибрався нарешті, – представила Марина, коли вони увійшли до кухні.
– Ой, Марино, чого ж ти не попередила. Ніяково якось, – розгубилася Надія Василівна.
– Приємно познайомитись. Марина багато про вас розповідала, – Олексій Миколайович усміхнувся, і Надія Василівна зазначила, що посмішки у них із Мариною однакові. – Ви сідайте. Ми люди прості, чого нас соромитись.
Вже за п’ять хвилин розмова налагодилася сама собою. Олексій Миколайович розповідав про чудові місця поблизу села, куди він частенько ходив по гриби та на рибалку.
– А повітря, повітря яке, Надіє Василівно! Ну молодь зрозуміти можна, тісно їм у селі, в місті життя кипить, для них саме те, а в нас тиша, спокій.
– Ви варення баночку візьміть. Вишня у мене своя, розлога. У цьому році врожай на вишню був. Пиріжки ваші, дуже смачні, до них би сметани ще домашньої.
– Та цього разу поспіхом зібрався, Марина вже дуже кликала. Сметану і молоко в сусідів беру, а тут така напасть, не виявилося в них.
– Пришлю потім, з попуткою. Ти, Марино, обов’язково Надії Василівні передай, – наказував Олексій Миколайович.
– Обов’язково, – відповіла Марина. – Вибачте, дзвонять, я зараз, – Марина вийшла. – Терміново потрібно щось зробити по роботі.
– Я у кімнаті за ноутбуком буквально п’ятнадцять хвилин. – Повернувшись за хвилину перепросила Марина. – Тату, а ти поки що Надії Василівні чаю підлий.
Марина повернулася не за п’ятнадцять хвилин, а за п’ятдесят, але ніхто цього й не помітив. Надія Василівна та Олексій Миколайович розмовляли, ніби знали один одного багато років.
– Надіє Василівно, а ви завтра зайняті? – Запитала Марина. – Хотіла тата в театр зводити, квитки ось купили вже, та все-таки доведеться на роботу їхати. Може, сходіть разом?
– Я не зайнята, я із задоволенням, – відповіла Надія Василівна і трохи почервоніла.
***
– Ну, як спектакль? – Запитала Марина у батька ввечері наступного дня.
– Чудово! Заради цього і зі своєї глушини іноді вибиратися потрібно. Я ж із молодості в театрі не був. Завтра вирішили в музей сходити. Надія Василівна ідею подала, – відповів Олексій Миколайович і мрійливо глянув у стелю.
– Чудова ідея, – відповіла Марина, намагаючись, щоб батько не помітив її задоволеної посмішки.
***
– Надіє Василівно, куди це ви з такою торбою великою? – зустріла її Марина на сходовому майданчику.
– Та ось. У село, – Надія Василівна стояла, як застигнутий за пустощами школяр. – Олексій Миколайович запросив. Весна, каже, цвіте все, краса.
– Давайте я вас на вокзал підвезу, – запропонувала Марина, очі її хитро блиснули. – А навесні в селі, і справді, краса.
Марина знала, що батько обмінявся з Надією Василівною телефонами, і вони щодня зідзвонювалися. Але щоб не бентежити сусідку, нічого не питала у неї.
Повернулася Надія Василівна за два тижні.
– Мариночко, тут така річ… – Надія Василівна не знала, як продовжити.
– Не переживайте. Я все знаю, тато розповів про пропозицію. Дуже рада за вас, – Марина поклала долоню на руку Надії Василівни. – Тато дуже гарний, і ви теж.
– Так, Олексій Миколайович чудова людина, – посміхнулася Надія Василівна. – Мариночко, я з Олею поговорила вже. Їм квартира ні до чого, та й продавати поки що немає потреби. Ми подумали, може, ти поживеш поки що. Тобі наймати – лише зайві витрати.
– Та що ви! – Марина сплеснула руками. – Навіщо все це. Здайте комусь. Я впораюся.
– Ні, ні, вирішено, – зупинила її Надія Василівна.
***
– Ой, мамо, краса яка! – нахвалювала Ольга, яка приїхала відвідати маму в селі. – І Олексій Миколайович золотий чоловік, – підморгнула вона. – Точно не клопітно вам буде з Лізою все літо?
– Ну що ти, який клопіт. А дитині роздолля, – заспокоювала Надія Василівна.
***
– Батько дзвонив, – Ольга подивилася на чоловіка. – Запитував, де мама, чому не може додзвонитися до неї. Додому приїжджав, не застав.
– Навіщо? – спохмурнів Сергій.
– Кинула його краля. Повернутись вирішив. А я ось знаєш, що думаю, добре, що мама номер телефону змінила, – подружжя обмінялося поглядами.
– Скажеш їй?
– Ні. А йому я сказала, що у мами все добре, щоб не шукав і не турбував, – відрізала Ольга. – Ох і огірочки в Олексія Миколайовича цього року. – Ольга із задоволеним виглядом підчепила черговий огірок на виделку. – Хочеш, останній залишився? – Запитала вона Сергія.
– Їж, давай, – розсміявся Сергій. – Там ще п’ять банок капусти. Не пам’ятаю, щоб з Лізою тебе так на солоне тягнуло.
– А тоді таких огірків не було. Або хлопчик таки буде, – розсміялася у відповідь Ольга…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
