Олег аж ніяк не очікував, що Надія так легко погодиться на розлучення. Але найбільше його зачепило інше: вона навіть жодного разу не попросила його передумати, не благала залишитися.
Він чомусь був переконаний, що пройде лише кілька місяців, її впертість розвіється, і колишня дружина обов’язково зателефонує. Може, не з проханням повернутися. Просто скаже щось таке, з чого стане зрозуміло: без нього життя виявилося набагато важчим, ніж вона собі уявляла.
Минув місяць, за ним другий, потім промайнуло й півроку. А телефон мовчав.
Він усе ще плекав надію, що вона пошкодує.
Вони прожили разом цілих одинадцять років. Олегу на той момент виповнився сорок один, Надії — тридцять дев’ять. Спільних дітей у них не було, а квартира належала Надії ще до весілля, тож тривалих суперечок про майно чи місце проживання теж не виникло.
Одного недільного ранку Олег, як сніг на голову, заявив, що збирається піти. В нього вже була інша жінка, але розмову він почав не з цього. Хвилин десять він просторікував про охололі почуття, різні інтереси й те, що їхнє спільне життя давно перетворилося на звичайну звичку.
Надія тим часом розбирала випрані речі. Мовчки вислухала, акуратно склала рушники на полицю шафи й лише після цього спокійно запитала: «Ти справді хочеш піти?»
Олег очікував зовсім іншої реакції, зовсім іншого діалогу. Тому він навіть розгублено перепитав: «У якому сенсі?»
— У прямому, Олеже, — спокійно повторила вона. — Ти прийняв рішення піти, чи все ж пропонуєш нам щось налагодити?
Він трохи помовчав, дивлячись у вікно, і врешті-решт підтвердив: рішення остаточне.
— Ну, тоді обійдемося без драм, — відповіла Надія. — Збери найнеобхідніше, а з рештою речей розберемося пізніше, без поспіху.
Її дивовижний спокій дедалі більше дратував Олега. Йому здавалося, що дружина спеціально тримає марку, і тому перед відходом він усе ж не втримався від свого «пророцтва».
— Дивись, Надіє, потім не кажи, що я не попереджав. Зараз тобі, може, здається, що самій чудово, але вже через півроку все може виглядати геть інакше.
— Чому тобі так важливо, щоб мені обов’язково стало зле? — її голос звучав без звинувачення, лише з легким подивом.
— Мені байдуже, — відмахнувся він. — Просто я життя знаю. У нашому віці починати все з чистого аркуша не так вже й легко.
Надія кілька секунд дивилася на нього, але сперечатися не стала. Лише тихо кивнула.
За кілька днів вони подали спільну заяву на розлучення. Оскільки спільних неповнолітніх дітей у них не було, і обидва були згодні, вже за місяць шлюб розірвали. Меблі та побутові речі поділили самі: Олег забрав те, про що вони домовилися, а Надія залишилася у своїй квартирі.
Перед їхньою останньою зустріччю, коли вони ділили речі, Олег знову не втримався від колючої фрази.
— Ще зрозумієш, що я був не найгіршим варіантом для тебе.
— Можливо, — спокійно промовила вона. — Але це вже буде моя проблема.
Перші місяці Олег час від часу ненароком розпитував спільних знайомих про Надію. Робив це так, ніби між іншим: чи працює вона на тому ж місці, чи не збирається переїжджати, чи їздить сама за місто.
Своїй матері якось сказав, що Надія, мабуть, просто з принципу показує, ніби в неї все гаразд.
Єдиний, кому ці постійні розмови швидко набридли, був Павло. Вони дружили ще зі студентських років, багато літ їздили один до одного в гості, допомагали з ремонтом, разом вибиралися на природу. Павло добре знав і Надію.
Якось увечері Олег знову заговорив про колишню дружину і криво посміхнувся: «Нічого, час мине. Подивимося, кому з нас розлучення більше на користь пішло».
Павло відсунув свою тарілку і помітно нахмурився.
— А чого ти весь час чекаєш, коли їй стане погано? — запитав він, дивлячись Олегу прямо в очі.
— Та не чекаю я нічого. Просто цікавлюся.
— Тоді перестань про неї питати. Ти сам пішов, у тебе своє життя. У Наді тепер теж своє.
Олегу не сподобався ні тон, ні те, що старий друг раптом виявився не на його боці.
— Ти чого раптом став на її бік і захищаєш її?ʼ
— Та я нікого не захищаю, — заперечив Павло. — Просто не розумію, чого ти домагаєшся цими розмовами.
На цьому розмова закінчилася неприємною тишею. Потім Олег кілька разів не телефонував Павлу, а Павло теж не став нав’язуватися. Через пару місяців вони вже вітали один одного лише короткими повідомленнями, а потім і зовсім перестали спілкуватися.
Олег вважав, що нічого особливого не сталося. Просто люди з віком віддаляються.
Через півтора року він побачив Надію біля магазину.
Зустрілися вони зовсім випадково біля великого торговельного центру.
Олег ішов до машини з пакетом продуктів і спочатку просто помітив знайоме обличчя, а вже потім усвідомив, чому Надія йде повільніше, ніж зазвичай. Під світлим пальтом чітко вимальовувався округлий живіт.
Вона теж його впізнала і зупинилася, її погляд був спокійний і безтурботний.
Він машинально посміхнувся, а потім, пересиливши себе, все ж запитав: «Як справи?»
Надія подивилася на нього з легким подивом, ніби не розуміючи, до чого це питання.
Він кивнув у бік її живота, і вона відразу зрозуміла, про що йдеться.
Олегу чомусь захотілося продовжити розмову. Поруч повільно проїхала машина, жінка укладала покупки в багажник, хтось повертав візок під навіс. Надія, схоже, нікуди не поспішала, але й розповідати йому щось особисте не збиралася.
— Отже, життя все ж налагодилося? — запитав він з тією самою посмішкою, якою раніше завершував усі свої «пророцтва» про її майбутнє.
Надія поправила ремінь сумки на плечі й відповіла без виклику, просто й буденно: «Так, у мене все добре».
Це прозвучало настільки звичайно, що він не відразу знайшовся з відповіддю.
Якби вона почала розхвалювати свого чудового чоловіка, розказувати про їхній затишний будинок і як усе прекрасно, Олег вирішив би, що колишня дружина хвалиться йому на зло. Але Надія просто попрощалася і пішла до своєї машини, залишивши його стояти на місці.
Увечері він розповів про цю зустріч матері.
— Бачив Надію сьогодні, — повідомив він. — Дитину чекає.
Мати продовжила витирати стіл, не виявляючи особливого здивування.
Вона повісила кухонний рушник на гачок і спокійно подивилася на сина.
— Ти знала? Ви що, досі спілкуєтеся?
— І що з того? Чому я мала б з нею припинити спілкуватися? Вона ж мені нічого поганого не зробила.
— Ну добре. Подружки так подружки, — пробурмотів Олег.
Мати нічого пояснювати не стала. Їй було байдуже на його очікування.
Біля пологового будинку він спочатку побачив Надію, а потім — машину Павла.
Через кілька місяців мати зателефонувала вдень і попросила забрати її близько четвертої години.
Почувши, що забрати її потрібно біля поло.гового будинку, Олег одразу здогадався, до кого вона приїхала, але коментувати не став. Лише попросив надіслати точне місце, де вона чекатиме. Адреса і номер корпусу через хвилину прийшли повідомленням.
Олег приїхав трохи раніше. Біля входу стояло кілька машин, люди тримали букети квітів і пакети з дитячими речами. Мати він помітив майже одразу. Вона розмовляла з Надією, яка тримала на руках немовля.
Він уже збирався виходити з машини, коли до тротуару під’їхав темний універсал і зупинився неподалік. Водійські дверцята відчинилися.
Олег спочатку просто дивився, не розуміючи, чому чоловік здається таким знайомим. А потім його осяяло. З машини вийшов Павло.
Павло зачинив двері й рішуче попрямував до Надії. Вона помітила його, посміхнулася і щось сказала. Павло взяв у неї сумку, ніжно зазирнув у личко дитині, а потім коротко обійняв Надію за плечі.
Павло помітив Олега, коли до них залишалося кілька кроків. На його обличчі промайнуло здивування, але майже відразу зникло, змінившись стриманою посмішкою.
Олег перевів погляд спочатку на друга, потім на Надію.
«Як давно це у вас?» — голос його звучав глухо.
Надія втомлено зітхнула і поправила край дитячої ковдри. Мати Олега, що стояла поруч, одразу зрозуміла, до чого йде розмова.
— Тільки без драми, будь ласка, — тихо промовила вона.
Павло не став удавати, що не зрозумів питання.
— Ми почали спілкуватися через дев’ять місяців після вашого розлучення, — відповів Павло. — Випадково зустрілися у спільних знайомих. До вашого розлучення між нами нічого не було.
Олег перевів погляд на Надію.
— І ти вирішила, що мій друг — чудовий варіант?
— Коли ми почали зустрічатися, ви вже майже рік не спілкувалися. А я майже рік не була твоєю дружиною.
Мати Олега обережно торкнулася його руки, але він відсторонився.
— І ти навіть не подумала мені розповісти?
— А навіщо? — Вона подивилася на сина вже без колишнього терпіння. — Ти сам пішов від Наді. Що ти тепер намагаєшся з’ясувати?
Павло тим часом відчинив задні двері машини. Автокрісло вже було закріплене на сидінні. Надія підійшла ближче, а Павло поставив її сумку в багажник і притримав двері.
Вони спокійно пояснили, як усе було, але просити в Олега схвалення не збиралися.
Надія попрощалася з його матір’ю, подякувала за квіти і сіла назад поруч з дитиною. Павло зачинив двері, обійшов машину і на секунду затримався біля Олега.
— Я тебе не обманював, — сказав він. — Якщо тобі це важливо.
Павло сів за кермо і виїхав з парковки.
Мати провела машину поглядом, після чого спокійно попрямувала до автомобіля сина. Олег мовчки відкрив їй двері.
Вже в дорозі він усе-таки запитав: «А ти все знала?»
— Це не моя історія, щоб тобі її розповідати.
Решту дороги вони проїхали мовчки.
Вперше за два роки у Олега не знайшлося жодної в’їдливої фрази про те, як Надії живеться без нього.
