– Мамо, скільки можна лізти в моє життя? Ти, як наглядачка! – Шістнадцятирічний Кирило зачинив дверцята шафи і сердито глянув на матір.
Олена розгубилася. Вона давно звикла до грубості молодшого сина, але щоразу його слова ранили так, наче вона чула їх уперше.
– Кирюшо, я ж нічого поганого не сказала. Просто спитала, з ким ти гуляв.
– А я повинен перед тобою звітувати? Мені вже не п’ять років!
– Так, тобі шістнадцять, але ведеш себе, як маленький. Вчитися не хочеш, підробляти теж, зате гроші просиш регулярно.
– А ти тільки й умієш, що дорікати! Від батька ніколи такого не чув!
Олена зблідла.
– І де твій батько? Коли ти бачив його востаннє? Як часто він цікавиться твоїм життям? – Може, надсилає гроші потай, чи хоча б дзвонить дізнатися, як у тебе справи?
– Припини! – вигукнув син. – Тато хоч мозок мені не виносить! – Кирило схопив рюкзак і почав квапливо складати речі.
– Ти куди зібрався? – стривожилась Олена.
– До бабусі. Вона давно мене кликала.
– Кирюшо, не вигадуй! Ти ж знаєш її характер.
– Бабуся хоч і брутальна, але мене любить. На відміну від тебе!
Олена спохмурніла.
– Твоя бабуся любить лише себе та свого дорогого сина! Хіба ти забув, як вона тішилася, коли батько пішов?Я не хочу, щоб ти до неї їхав!
Кирило глянув на матір з такою неприязнью, що в неї перехопило подих.
– Або ти відпускаєш мене до бабусі, або я втечу з дому. І тоді ти мене більше не побачиш!
Олені хотілося зупинити сина, пояснити, що він робить помилку, але вона промовчала. Як переконати людину, яка не бажає тебе слухати?
– Добре, – тихо промовила мати. – Іди. Тільки пам’ятай: що б не трапилося, я завжди на тебе чекатиму.
Кирило вийшов, голосно грюкнувши дверима, а Олена опустилася на ліжко і гірко заплакала.
Колись у неї була звичайнісінька родина. Олена вірила, що проживе з чоловіком до старості, а діти, що подорослішали, приїжджатимуть до них у гості у вихідні.
Але все склалося інакше. П’ять років тому чоловік пішов до молодої колеги, заявивши, що зустрів справжнє кохання. Ні допомоги, ні аліментів, ні навіть поодиноких дзвінків від нього більше не було.
Натомість його мати, Галина Семенівна, завжди знаходила виправдання коханому синові.
– Чоловік має право на щастя, Олено. Не змогла втримати його, тепер не скаржся, – повчала вона колишню невістку.
Олена не сперечалася. Їй було не до цього. Їй треба було ростити дітей, платити за квартиру та починати життя наново.
Старший син Андрій тоді навчався в університеті на першому курсі. Бачачи материнські сльози, він обіцяв:
– Мамо, я тебе ніколи не кину. Ти завжди будеш на першому місці.
Кирило на той час був ще дитиною, але з віком ставав все різкішим і сприймав зауваження матері, як спробу обмежити його свободу.
Олена сподівалася, що, подорослішавши, він зрозуміє, як важко їй довелося. Але Кирило все більше віддалявся, а тепер зовсім пішов з дому.
Андрій також став рідше ділитися з матір’ю своїми планами. А нещодавно він взагалі повідомив, що збирається одружитися.
– Мамо, я закохався. Ми з Веронікою хочемо одружитися.
– Нічого собі новини! І коли ти познайомиш нас?
– Скоро. Вона чудова, із гарної родини. Її батько має кілька магазинів, у них великий будинок за містом.
– Це добре, синку, але головне, щоб ви любили одне одного і були щасливі.
– Для мене це теж головне, мамо, – усміхнувся Андрій.
За кілька днів Олена познайомилася з майбутньою невісткою. Вероніка була гарною, але зарозумілою.
Окинувши майбутню свекруху оцінювальним поглядом, вона одразу почала розповідати про весілля.
– Ми вирішили влаштувати урочистість у заміському комплексі. Там чудовий зал, фотографії вийдуть неймовірними!
– А скільки все це буде коштувати? – обережно спитала Олена.
– Не турбуйтеся. Мій батько за все заплатить, гордо відповіла Вероніка.
Олені було неприємно це чути, але, помітивши напружений погляд сина, вона промовчала. За два тижні до весілля Андрій приїхав до матері та повідомив:
– Мамо, Вероніка хоче скоротити кількість гостей, запрошених на весілля.
– Кого? – Здивувалася Олена.
– Наших родичів. Все-таки це її батьки оплачують свято. Їм і вирішувати, хто на ньому буде присутнім.
– Але ж у нас і так сім’я невелика! Тітка Свєта, дядько Коля, двоюрідні брати. Вони знають тебе з дитинства!
– Розумію. Але батько Вероніки проти їхньої присутності. Він запросив на весілля ділових партнерів та впливових знайомих. Для мене такі знайомства також корисні.
– Ти серйозно? Тітка няньчила тебе, коли я працювала, а дядько Коля допомагав нам, як твій батько нас кинув. Вони нам не чужі!
– Я знаю, мамо. Але Вероніка з батьком вважають, що наші рідні виглядатимуть на святі недоречно. Я не хочу сваритися з ними перед весіллям.
Олена хотіла заперечити, але не наважилася. Молодший син уже поїхав жити до бабусі, і тепер вона боялася втратити ще й старшого.
Весілля Андрія та Вероніки пройшло розкішно. Але все свято Олена просиділа серед незнайомих людей і терпіла їх зарозумілі розмови заради улюбленого сина.
Однак після урочистостей Андрій таки став від неї віддалятися. Спершу він перестав приїжджати, потім рідше дзвонив, а незабаром не відповідав навіть на повідомлення.
Нарешті, Олені вдалося додзвонитися до нього.
– Сину, що відбувається? Я тебе чимось образила? Чому ти перестав спілкуватися зі мною?
– Мамо, я зайнятий. Та й взагалі, мені потрібно трохи волі.
– Хіба я забираю її в тебе?
– Вероніка вважає, що ти надто нав’язлива. Не втручайся в наше життя!
– Як я можу втручатися?! Я місяцями вас не бачу!
– От і не треба нічого міняти. Давай поки не спілкуватимемося.
Олена розгубилася.
– Андрію, я ж твоя мати. Чому ми не повинні спілкуватись?
– Тому що в мене тепер своя родина, – холодно відповів син і поклав слухавку.
Більше Андрій не дзвонив.
Так Олена залишилася сама. Чоловік її покинув, молодший син поїхав жити до бабусі по батьковій лінії, а старший віддалився, прислухаючись до дружини.
Олена ніяк не могла зрозуміти, коли втратила все, що їй було дорого.
І все-таки щоранку вона вставала, йшла на роботу, а вечорами поглядала на телефон, сподіваючись почути рідні голоси синів.
Кирило прожив у бабусі майже вісім місяців. Спочатку Галина Семенівна була дбайливою.
Вона готувала його улюблені страви та дозволяла те, що забороняла мати. Майже щодня бабуся лаяла колишню невістку.
– Твоя мати завжди була важкою людиною. Твоєму батькові з нею несолодко довелося. Не дивно, що він пішов.
Кирило слухав, кивав і переконувався, що вчинив правильно, коли вирішив піти з дому. Але незабаром бабуся зажадала, щоб він знайшов роботу.
– Ти живеш у моїй хаті, їси мою їжу. Час ділити наші витрати.
Кирило знехотя погодився. Він почав підробляти, але грошей на продукти катастрофічно не вистачало. Тоді Галина Семенівна почала ховати від нього їжу.
– Бабусю, а мені що їсти? – одного разу не витримав онук.
– Не знаю. Ти молодий, ось і вирішуй цю проблему.
Кирило почав замислюватися, чому людина, яка звинувачувала його матір у безсердечності, сама була настільки жорстокою.
А одного разу він випадково почув, як бабуся розмовляла телефоном із подругою:
– Я думала, мені хоч якісь виплати належать, коли він у мене живе. А виявилось, нічого! Тільки годуй його та утримуй. – Краще б його мати й далі з ним мучилася.
Кирило злякався. Виходило, що бабусі потрібний був не він, а якісь міфічні виплати. Того ж дня хлопець зібрав речі і подався додому.
Побачивши сина на порозі, Олена розплакалася від щастя.
– Кирюшо! Ти повернувся! – Вона міцно обійняла його.
– Мамо, пробач мені, – опустивши голову, промовив син.
– Не треба, не вибачайся. Головне, що ти вдома.
Олена не стала дорікати йому. Повернення Кирила її надихнуло, але тривога за Андрія нікуди не зникла. Старший син, як і раніше, мовчав.
Минуло ще пів року. Якось у вихідний день у двері подзвонили. Олена відчинила і побачила на порозі Андрія – розгубленого і зовсім не схожого на себе.
– Андрюшо, що трапилося? – стривожено спитала мати.
– Я розлучаюся з Веронікою, – відвівши погляд, відповів він.
Олена мовчки впустила сина, розігріла йому обід і сіла поряд, не ставлячи зайвих запитань. Поступово Андрій розповів, як мешкав весь цей час. Виявляється, дружина його щодня контролювала.
Вона перевіряла його витрати, вирішувала, з ким йому спілкуватися, куди ходити та кого запрошувати в будинок.
Будь-яка незгода з боку чоловіка закінчувалася гучним скандалом.
– Але найстрашніше було навіть не це, – гірко посміхнувся чоловік.
– А що? – Запитала Олена.
– Поруч із нею я припинив бути собою. Весь час боявся її невдоволення, намагався заслужити схвалення, ніби був не чоловіком, а підлеглим, – син винно глянув на матір.
– Але найбільше я шкодую про те, як вчинив із тобою. Дозволив Вероніці переконати себе, що ти нам заважаєш. – Пробач мені, мамо…
Олена посміхнулася. Вона не тримала на сина зла, адже йому також довелося нелегко.
– Я дуже сумувала за тобою, – відповіла вона і обійняла Андрія.
Того вечора за кухонним столом вперше за довгі місяці сиділи обидва сини. Олена дивилася на них і не вірила, що ще нещодавно боялася більше ніколи не побачити їх. Але тепер вони знову були вдома.
Мати розуміла, що рано чи пізно Кирило та Андрій знову підуть, але вже не боялася цього. Материнська любов не повинна ставати ланцюгом, що утримує дітей поряд.
Олені не потрібно було, щоб сини звітували за кожну свою дію. Їй просто хотілося знати, що в їхньому житті, як і раніше, є місце для неї.
І одного разу вони зателефонують не від почуття обов’язку, а тому, що захочуть почути її голос…
