Минулої суботи я вирішила розібрати сервант. Той самий, що стоїть у мене в кімнаті вже стільки років, що я перестала його помічати. Дочка давно каже:
– Мамо, навіщо тобі половина цього “добра”? Викинь хоч те, чим не користуєшся.
Я щоразу відповідала:
– Дістанусь якось.
І ось дісталася. Спочатку витягла чарки на тонких ніжках. Потім кришталеву вазу, яку років із двадцять ніхто не ставив на стіл. Потім чайний сервіз із маленькими синіми квіточками.
Взяла одну чашку в рук – і все! Так і сіла просто на підлогу біля серванту, бо згадала, як із цих чашок ми пили чай у мами. Не у свята навіть, просто у неділю.
Неділя тоді взагалі була особливим днем. Вранці мама обов’язково щось пекла. Найчастіше пиріжки. Іноді шарлотку.
На кухні запітніло вікно, радіо тихо бурмотіло, а я крутилася поруч і тягала начинку.
– Не чіпай! Гостей потім буде нічим пригощати!
Яких гостей, ніхто ще не знав. Але хтось обов’язково приходив. Тітка Валя з дядьком Миколою, сусідка, тітка Зіна, мамина подруга із чоловіком.
Іноді всі одразу. Ніхто заздалегідь не погоджував час. Телефонів мобільних не було. Могли просто подзвонити у двері.
– Ой, ми повз йшли!
Хоча жили вони за сорок хвилин їзди. Мама сплескувала руками:
– А в мене вдома нічого нема!
І за п’ятнадцять хвилин стіл був такий, ніби весілля збиралися відзначати, – картопля, оселедець з цибулею, солоні огірки, банка шпрот.
Ковбаса, нарізана тоненько, щоб усім вистачило. Домашня випічка. Цукерки в кришталевій вазі. І обов’язково цей чайний сервіз.
Я сиділа з краю та слухала дорослих. Вони сміялися так голосно, що іноді доводилося зачиняти двері на кухню, щоб не заважати сусідам.
Розповідали, хто що купив, кому що на роботі сказали, хто з ким посварився, хто куди їздив.
Одну історію могли розповідати вдесяте, і все одно всі сміялися.
А потім хтось говорив:
– Ну, все, ми пішли, – і ще півтори години стояли у передпокої.
Пам’ятаєте?
Вже пальто вдягнене, чоботи застебнуті, сумки в руках. Але розмова, аж ніяк не закінчується.
– Ой, до речі, я ж тобі не розповіла… – і все починалося наново.
А влітку взагалі було окреме життя. Ми виносили на подвір’я стільці. Сусідки сідали біля під’їзду: хтось чистив ягоди, хтось перебирав зелень.
Ми, діти, гасали поруч до темряви. Ніхто не дзвонив кожні десять хвилин і не питав, де ми.
Крикнуть із вікна:
– Додому!
І ти ще хвилин п’ятнадцять вдаєш, що не чуєш.
А потім несешся сходами, бо вдруге вже звуть зовсім іншим голосом.
Знайшла я в серванті і стару коробку з-під цукерок. Відкрила, а там листівки, – з жіночим святом, з Новим роком.
«Дорогій Людочці від родини Ковальових».
Я навіть не пам’ятаю цих Ковальових. Але листівку вони нам підписали 1986 році.
Красивий почерк. Чорнильною ручкою. Два рядки побажань, – і чомусь викинути її рука не підійнялася.
Зараз привітання приходить у телефон: квіти, серце, щастя, здоров’я. Відповіла таким же серцем – і все.
А цю листівку людина вибирала, купувала, підписувала, несла. І вона сорок років пролежала у мене в шафі.
Я продовжила розбирати сервант і знайшла ще одну річ – стару скатертину, білу, з вишивкою по краях.
На одному кутку маленька жовта пляма. Я її одразу впізнала, – мандарин.
Мені було років дванадцять. На Новий рік я чистила мандарин за святковим столом і бризнула соком. Мама тоді засмутилася:
– Нова скатертина!
А бабуся сказала:
– Людо, припини. Значить буде пам’ять.
Я тоді подумала: яка ще пам’ять від плями?
А ось тобі й пам’ять.
Сиджу через стільки років, гладжу пальцем цей кут і чую бабусин голос так виразно, ніби вона щойно вийшла на кухню за чайником.
Я нічого в той день не викинула. Протерла сервант, поставила чашки назад, поклала листівки. А ввечері зателефонувала до сестри.
– Що трапилося?
– Нічого. Приїжджай завтра чай пити.
– З якого приводу?
– А раніше нам привід був потрібен?
Вона приїхала з пирогом. Я дістала цей сервіз.
Ми сиділи на кухні, згадували маму, наш двір, молоко в бідонах, рукавиці на батареї та касети, які перемотували олівцем.
Сестра вже одягла куртку, щоб іти додому, взялася за ручку дверей і раптом сказала:
– Ой, до речі! Я тобі про Світлану не розповіла …
Я засміялася, бо зрозуміла, що деякі речі таки нікуди не зникають.
Ні наші звички, ні улюблені голоси, ні сміх на кухні. Просто іноді все це лежить десь дуже глибоко, як старий сервіз за склом.
І достатньо відчинити дверцята, щоб…
А у вас таке було? Багато пам’ятних дрібничок приховано в глибині шафи? Які найцінніші?
