Мобільний Олега задзвонив рівно о восьмій вечора. Він витер руки, взяв слухавку і відійшов до вікна.
– Олеже, ти їв? – пролунав на всю кухню голос свекрухи.
– Їв, – видавив він.
– А що вона тобі дала? – було друге питання. – Знову макарони?
– Смажену картоплю.
– А картоплю вона знову на повільному вогні томила, замість того, щоб як слід підсмажити?! – обурилася свекруха.
– Нормально було, – буркнув Олег.
– Нормально… – пробурчала Людмила Петрівна. – Знаю я твоє “нормально”. Їси, що дають, а потім то те в тебе болить, то це…
Іра в цей момент мила посуд. Вона буквально бачила звинувачувальний вираз обличчя свекрухи. І, хоч і не дивилася на чоловіка, чудово знала, що він стоїть, опустивши голову, як завжди, у всьому згодний з матір’ю.
– Ну гаразд, мамо, – промовив нарешті Олег, – бувай, цілую.
І він обернувся до дружини:
– Мати каже, ти картоплю не так смажиш!
– Та ти що?
– Так. На великому вогні треба, а ти на маленькому томиш.
– Твоя мати сорок років смажить на великому, і тому у неї сковорідки довго не живуть, – відповіла Іра. – А я смажу, як люблю.
– Ну ось, ти знову… – закотив очі Олег.
Втім, сперечатися він не став і пішов до телевізора.
Так тривало вже багато років. І Іра щоразу запитувала себе, коли їй нарешті набридне? Незабаром вона отримала відповідь на це запитання.
Якось увечері Людмила Петрівна зателефонувала знову і завела своє улюблене:
– Вона в тебе марнотратка! – А ти їй, у свою чергу, багато чого дозволяєш! Послухай, Олеже. Ось послухай мене уважно, я ж добра тобі хочу. Постав питання!
– Мамо, ну…
– Постав питання, я тобі кажу! А то вона тобі на шию стрибнула і ніжки звісила…
І Олег, замість того, щоб сказати матері хоч слово впоперек, поклав слухавку і поставив запитання:
– Мама має рацію щодо грошей. Давай ти мені звітуватимеш, куди що йде?
Він трохи зіщулився під її прямим поглядом, але все-таки продовжив:
– Чеки бери і мені показуй, чи що…
Іра не стала нічого йому відповідати. Але вранці вона не готувала йому сніданок. Натомість зібрала речі і пішла до виходу.
– Ти… куди це? – здивувався Олег.
– До подруги.
– До Свєти, чи що?
– Так. Відпочину хоч тиждень від тебе та від твоєї мами.
– Ти серйозно, чи що? – Олег підійшов до неї. – Іро, ти що вигадала? Через картоплю, чи що?
– І через неї також.
– І ти ось так підеш? – насупився чоловік. – А сніданок?
– Сам зготуй, – посміхнулася Іра, – або маму поклич.
Світла, з якою вони товаришували з юних років, була для Іри особистим «911». З нею можна було радитись, їй можна було плакатися у жилет у будь-який час доби.
До неї, врешті-решт, можна було піти жити – після розлучення Світлана мешкала в просторій двушці одна.
Подруга прийняла Іру привітно. Вислухавши її за чаєм, вона винесла вердикт:
– Правильно зробила. Хай посидить без тебе, подумає.
– Та він не подумає, – посміхнулася Іра. – Він мамі подзвонить.
Вона трохи помилилась. Ближче до обіду Олег зателефонував не мамі, а їй:
– Де в нас сіль? – ображено промовив він.
Іра пояснила. І на неї відразу посипався шквал питань. На якій воді варити макарони, як солити, чи треба перчити.
– Вони злиплися і перетворилися на якусь кашу, яку неможливо їсти! – роздратовано заволав він у слухавку хвилин через сім. – Ось ти… ось вічно ти… Ти навіть проконсультувати нормально не можеш!
– А ти все робив, як я казала?
– Так!
– Повтори.
Олег почав повторювати:
– Я налив воду, висипав макарони…
– У киплячу воду?
– Ні…
– Олег, я казала, в киплячу воду, – сказала Іра.
Повисла пауза.
– Та тьху ти! – плюнув у серцях Олег і повісив слухавку.
Іра переглянулась зі Світланою. Подруга картинно закотила очі.
Залишившись віч-на-віч із кухнею та з рештою побуту, Олег зателефонував матері.
– Мамо, тут це… – ображено заговорив він. – Ірка збунтувалася.
– Приструнив?
– Ні, вона поїхала.
– Як поїхала?
– До Свєтки. На тиждень десь.
– Ясно, – вимовила мати після короткої паузи, – чекай, зараз приїду.
Приїхала. І відразу взялася за готування, та нарікання на Іру. Олег не втримався та зателефонував дружині.
– Мама приїхала, – гордо повідомив він. – Все нормально, ти не думай, я не пропаду.
– Я й не думаю, – озвалася Іра і посміхнулася.
Вона добре уявляла, що там зараз відбувається. Людмила Петрівна, напевно, зараз переставляє на кухні посуд по-своєму, бо невістка розставила неправильно.
Потім вона візьметься за готування, між тим скаже, що штори в спальні треба було б замінити на «правильні», і помітить, що в Олега з моменту її останнього відвідування помітно округлився животик. І з ним треба щось робити, інакше він скоро йому “на ніс налізе”.
Через кілька днів Олег знову зателефонував Ірі.
– Слухай,- квапливо заговорив він,- вона мені сьогодні о шостій ранку світло в кімнаті ввімкнула. Каже, годі валятися. А мені на роботу лише до дев’ятої, хотів хоч трохи поспати.
– Так вона ж дбає про тебе, – не втрималася Іра.
– Іро, не починай, га… – він зітхнув. – Вона ввечері хоче мої сорочки перепрасувати. Усі. Каже, ти погано прасуєш.
– Ну нехай прасує.
Минуло ще кілька днів і Олег зателефонував знову.
– Іро… – він говорив швидко, і на тлі виразно чувся високий, наполегливий голос Людмили Петрівни, яка не змовкала ні на мить. – Іра, це кошмар якийсь. Я не можу.
– Що трапилося?
– Та все трапилось! – Він майже зірвався на крик. – Вона з самого ранку мене пиляє. Куди гроші подів, чому на дивані сиджу, а не справою зайнятий.
– Я їй: мамо, я дорослий чоловік. А вона: поки я жива, ти мій син і слухатимешся мене. Іро, вона мені каже, що я неправильно живу!
– І що тепер? – тихо поцікавилася Іра.
На тому кінці дроту Людмила Петрівна голосно вимагала, щоб Олег негайно поїв, поки гаряче, та кинув свій телефон. І раптом Олег, не забираючи слухавки, звернувся до матері:
– Мамо. Почекай. Я розмовляю із дружиною!
– З якою дружиною, вона тебе покинула! – злетіла Людмила Петрівна.
– Вона мене не покинула. Вона від тебе поїхала! І я тепер розумію чому!
Секунду-другу свекруха не знаходила слів, тільки брякнула об плиту важка кришка. А потім вона рішуче пішла у наступ.
Іра чула все: і про невдячного сина, що відвернувся від матері, і про те, що ця невістка його налаштувала проти неї.
– Я покинула будинок і приїхала його рятувати! – гриміла Людмила Петрівна. – А він ще й носом верне!
– Я передзвоню, – шепнув Олег у слухавку і вимкнувся.
Подруги переглянулись і засміялися. Передзвонив Олег години за дві. Було вже пізно, але жінки не спали.
– Іра… – втомлено промовив Олег. – Приїдь. Мама все.
– У сенсі все? – Злякалася раптом Іра.
– Ну все, не буде вона тебе діставати, – пропихкав він у слухавку.
– А вона… е… жива, я сподіваюся?
– Живіше за всіх живих, – розсміявся Олег, – просто пішла від невдячного «розпа.длюченого» сина. Приїжджай, га? Будь ласка…
Ну що тут поробиш? Іра зібрала речі та повернулася до своєї квартири. Олег зустрів її теплою вечерею. З доставки, правда, але стіл був сервірований на «відмінно».
– Ось знаєш, Іро… – промовив Олег. – Я тільки тепер зрозумів… Звідки в тебе стільки терпіння?
– Та ну?
– Ну так. А мамі я сказав так: ти моя мама і я люблю тебе. Але вчити нас жити більше не будеш.
– А вона що?
– Пішла, – знизав плечима Олег.
Зрозуміло, це не кінець. Людмила Петрівна дзвонила і зрідка приїжджала до них. Але тепер поводилася трохи тихіше, та й Олег не відмовчувався, а намагався приймати бік дружини. Допомоглося, коли на власній шкурі відчув, як це воно слухати “добрі поради” матінки…
А ви що скажете з цього приводу?
