– А яке відношення, мамо, ти маєш до майна мого батька? Ви давно розлучилися, при розлученні все, що було, поділили! – Зауважила дочка

Кого-кого, а власну матір на порозі своєї квартири Еля побачити не очікувала. Дівчина навіть на мить завмерла від несподіванки.

На обличчі жінки, що рішуче зробила крок у передпокій, навпаки, була переможна усмішка людини, цілком упевненої у своїх правах.

– Що? Не чекала, що я тебе тут знайду? – Запитала мати, оглядаючи квартиру. – А непогано влаштувалася.

– Ти навіщо прийшла? – Запитала Еля. – Я наче нікого в гості не запрошувала.

– Від тебе дочекаєшся. Поки щось треба було, ти, пам’ятається, регулярно дзвонила. А зараз, звісно, ​​тобі родичі не потрібні, – сказала мати.

– Якщо в тебе така гарна пам’ять, то ти, мамо, напевно, пам’ятаєш, що на всі мої прохання я регулярно отримувала відмову та пораду: «Ти вже доросла, намагайся сама». Я впоралася. Які претензії до мене?

– Претензія одна: ти півтора року тому отримала від свого батька спадок і нікому про це не сказала, – відповіла мати.

– А хіба я мала сповістити громадськість чи дати інформацію у ЗМІ? – відрізала Еля. – Мені зателефонувала Наталя Леонідівна, повідомила, у якого нотаріуса вона склала спадкову справу і, коли та куди треба буде під’їхати. Усе.

– А чому ти мені не подзвонила? – Запитала мати.

– А яке відношення ти маєш до майна мого батька? Ви давно розлучилися, при розлученні все, що було, поділили.

– А те, що він заповідав мені та Наталії Леонідівні, вірніше їхній спільній дочці Жені, – до тебе не має жодного стосунку.

– А Карина? Вона ж твоя сестра.

– Наскільки мені відомо, Карина – дочка Володимира Ігорьовича, а сестри ми з нею лише наполовину. Моєму батькові Карина – ніхто, тож на спадок претендувати не може.

– І що він вам заповів? – Запитала мати.

– Ну, якщо тобі так цікаво, скажу: Жені він залишив київську квартиру на Лобановського, де вони зараз живуть, та дачу під Києвом.

– А мені – трикімнатну квартиру в Івано-Франківську, та земельну ділянку в передмісті. Оскільки в Івано-Франківськ переїжджати я не збиралася, я все це продала, купила собі цю квартиру і погасила кредит за машину.

– Але в тебе мали залишитися гроші, – сказала мати.

– Ну, якщо мали, значить, залишилися, – посміхнулася дівчина. – А що?

– Ти повинна дати їх Карині. Вона вийшла заміж, вони з чоловіком вирішили збудувати будинок. Викупили землю під будівництво, а за комунікації довелося заплатити дещо більше, ніж розраховували. Потрібно розпочинати будівництво, а грошей немає.

– Ні, мамо, це навіть не обговорюється, – відповіла Еля. – Жодних грошей Карині я не дам!

– Так вона ж не просто так у тебе візьме, вона поверне, – запевняла Елю мама. – Вона обов’язково поверне.

– Карина? Поверне? – мало не засміялася Еля. – Так само як вона повернула мені мою косметику, нові босоніжки та сукню, яку мені на випускний купила бабуся! Нічого з цих речей я більше не побачила!

– Що ти згадуєш! Це ж було у дитинстві! А зараз ви обидві – дорослі, – вигукнула мати.

– Так, дорослі! І хотілки у Карини тепер також дорослі. Але я сумніваюся, що вона хоч трохи змінилася, – сказала Еля.

– А куди ти поділа ту однокімнатну, де жила до отримання спадщини? – Запитала мати. – Продала?

– Ні, я її здаю.

– Здаєш?! – Жахнулася мати. – Куди тобі стільки грошей?

– Ну, по-перше, це не так багато, як тобі здається, а по-друге, у мене ще все життя попереду. Я планую мати сім’ю, дітей. А ось спонсорувати Карину я не планую, – відповіла Еля.

– Ти постійно наголошуєш, що Карина – дочка твого вітчима! Хоч би з вдячності до нього, до людини, яка була тобі замість батька, яка тебе ростила у своєму будинку, ти могла б допомогти його дочці!

– Почнемо з того, що і я, і Карина росли не в будинку Володимира Ігорьовича. Це він прийшов до нас у квартиру і живе там і досі.

– Тепер про те, що він мене ростив: він мені за весь час, поки я жила вдома, доброго слова не сказав. Я тільки й чула від нього, що я винна.

– Причому всім – йому, тобі, Карині! Я мусила мити посуд, прибирати квартиру, наглядати за молодшою ​​сестрою, а головне – я мала робити все це мовчки.

– І не пам’ятаю, щоб ти заперечувала, чи хоча б намагалася заступитися за мене. Я могла від усіх цих «повинна» відпочити лише тоді, коли мене забирала до себе на канікули бабуся Валя. Тож Володимиру Ігорьовичу – я точно нічого не винна!

– Як ти можеш так казати! Він усі ці роки був тобі замість батька, який покинув нас, коли тобі лише три роки виповнилося, – обурено сказала мати.

– А за три місяці після вашого розлучення з’явилася Карина. Звинувачувати у всіх гріхах батька і говорити про нього гидоти ти могла, поки я була маленькою.

– Але вже років в десять, я зрозуміла, чому ви розлучилися і хто винен у тому, що я залишилася без батька!

– Ти не дозволяла мені бачитися з ним, брехала, що він не платить аліменти, тож ти не можеш купити мені нову сукню, або дати грошей на шкільну екскурсію.

– Але коли мені виповнилося чотирнадцять, батько зателефонував мені. Ми зустрілися і з того часу бачилися регулярно. Усі подарунки від бабусі Валі – це насправді подарунки від батька.

– Він і новий телефон мені купив, коли Карина розбила мій старий. Він допомагав мені грошима, коли я навчалася в університеті.

– Він, а не ви, і вже точно не Володимир Ігорьович. І тепер ти хочеш, щоб я гроші батька віддала Карині? Тобі самій не смішно? – сказала Еля.

– Я все зрозуміла – з тобою розмовляти марно. Ну і сиди одна у своїх хоромах, – мати картинно розвела руками.

– Двадцять вісім тобі? А поряд ні чоловіка, ні дитини, ні кошеняти. Років за десять заведеш собі сорок кішок і сидітимеш на своїх грошах.

За кілька днів Еля зустрілася зі своєю давньою подругою – Веронікою.

– Слухай, ти чим Карині хвіст прищемила? Вона всім розповідає про тебе просто дивовижні речі. Буцімто, ти купила на спадкові гроші кілька квартир і тепер здаєш їх подобово.

– Не працюєш, живеш, так би мовити, на нетрудові прибутки. І твій телефон усім роздає – кому, мовляв, для побачень квартира потрібна, телефонуйте за цим номером, – повідомила Вероніка.

– Правда? А мені справді було кілька дивних дзвінків з приводу здачі квартири. Я гадала, що хтось просто номером помилився.

– А це, виявляється, Карина. Двадцять п’ять років дівчині – заміж зібралася, а поводиться, як підліток! – Здивувалася Еля.

– Це точно! Дитячий садок.

– Уявляєш, Ніка, а я збиралася матір, вітчима і Карину на весілля запросити. Тепер, звісно, ​​не буду, – сказала Еля.

– Виходить, що з твоєї сторони родичів не буде, тільки друзі? – Запитала Вероніка.

– Чому не буде? Будуть. Наталю Леонідівну запрошу, Женьку, бабусю Валю. Отже, все нормально. У щасливі та радісні моменти нашого життя поруч із нами мають бути ті, хто щиро за нас порадіє.

– Якби не батько та не вони, я навряд чи змогла б університет закінчити та роботу гарну одразу знайти. Тож це моя сім’я. А не ті, хто в сімнадцять років валізу зібрав і за поріг поставив.

– Гаразд, не будемо про сумне. Скажи краще, у весільну подорож куди поїдете?

– Вибирав Ілля. Заявив, що це буде сюрприз. Я взагалі сюрпризів не люблю, навіть боюся їх – так йому і сказала.

– Тоді він наказав мені написати на одному листку місця, куди я хочу поїхати, а на іншому – куди не хочу. Тепер сиджу і боюсь: а що як він їх переплутає?

– Смішно вийде! А жити де ви будете? У тебе чи в Іллі?

– Ми вирішили, що краще у моїй квартирі – звідси нам обом до роботи зручніше їздити, – відповіла Еля. – Тим більше поки ми вдвох, нам двокімнатної вистачить.

– А у перспективі, коли родина виросте, переберемося до його трикімнатної. Тільки там треба буде ще робити ремонт.

– Встигнете. А зараз ви її здаватимете? – Запитала подруга.

– Не знаю, поки що не вирішили.

– Слухай, Елько, а уяви, що буде з Кариною, якщо вона дізнається, що вона майже вгадала і що у вас з Іллею в сім’ї цілих три квартири? – сказала Вероніка.

– Боюся навіть подумати. На жаль, зберегти це в таємниці не вдасться. Все одно колись дізнаються. Яку помсту тоді вигадає Карина?

Як вважаєте, слушно вчинила Еля, не запросивши матір на весілля? Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.