– А з сином коли ти зустрінешся? На особисте життя, значить, час є, а на дитину немає? – Припини, мамо! Я маю право на щастя! Вам з татом уже час на покій, а мені ще жити та жити! Я також хочу мати сім’ю! – зненацька випалила Люба

Люба стала мамою дуже рано. Їй виповнилося вісімнадцять, коли вона зрозуміла, що при надії. Дізнавшись про цікаве положення дочки, мама Любаші з жахом схопилася за серце, а батько, насупившись, пригрозив серйозно поговорити з її хлопцем.

– Де цей Валера? Дай мені його номер! Хочу з’ясувати, які у нього плани.

Але Люба не знала ні чинного номера свого хлопця, ні де він живе. Вони познайомилися випадково, зустрічалися кілька місяців, а коли дівчина повідомила про своє становище, Валерій змінив сімку і зник із її життя.

Ольга Дмитрівна, мама Люби, втішала доньку, коли та сумувала за хлопцем, але сама була в збентеженні. Вона не знала, що робити.

– Нехай народжує! – твердо сказав батько, коли дружина спитала поради. – Дитина не винна, що його мати недолуга, а батько – боягуз!

Так і вирішили. Увесь термін Любаша провела вдома. Після школи вона вступила до коледжу, але через малюка довелося покинути навчання.

Майбутня мати жила в будинку з батьками, у тій самій кімнаті, де кілька років тому робила уроки та мріяла про світле майбутнє.

Через дев’ять місяців Люба народ ила сина. З цього моменту все змінилося. Якщо раніше дівчина думала, що з появою малюка стане сильнішою і намагатиметься робити все, щоб покращити їхнє життя, то тепер майбутнє здавалося безпросвітним.

– Я так утомилася, мамо! – крізь сльози говорила Люба. – Я більше не можу сидіти у цій клітці! Дмитрик весь час на руках і постійно плаче!

Любаша була шокована тим, як важко доглядати новонароджену дитину, хоча батьки всіляко їй допомагали.

Мати брала на себе більшу частину клопоту по догляду за малюком, а батько працював цілодобово, але Люба все одно була на межі зриву.

– А як ти думала? Це ж дитина! Маленька та беззахисна. Нічого, підросте, і полегшає, – заспокоювала мама.

Коли Дмитру виповнилося пів року, Любов вирішила, що зобов’язана сама заробляти гроші на суміші та підгузки для сина.

– Ти це серйозно? І як ти собі це уявляєш? – запитали батьки.

– Дуже просто! Я поїду на заробітки в столицю. Там більше шансів влаштуватися на роботу без освіти та отримувати непогані гроші.

– А Дмитрик? – насупившись, спитав батько. – З ким залишиться твій син, поки ти працюватимеш?

– З вами. Ви все одно працюєте позмінно, нехай він поки що поживе тут. До того моменту, як я влаштуюсь у столиці, Діма вже підросте і можна буде віддати його в ясла. Тоді я заберу його, і ми разом розпочнемо нове життя у великому місті.

На відміну від дочки, Ольга Дмитрівна та Сергій Петрович були людьми приземленими. Вони розуміли, що в столиці навіть корінним жителям складно влаштувати дитину в дитячий садок, а приїжджим у цьому плані набагато складніше.

Але мати з батьком не стали зупиняти доньку. Поки в ній горіла рішучість рухатись далі, вони не хотіли обрубувати їй крила.

– Я постійно на зв’язку. Як тільки знайду роботу, почну надсилати гроші для Діми. Не хочу, щоб він ріс у злиднях, – сказала Люба, стоячи на вокзалі з батьками та сином. Вона міцно притискала до себе малюка, намагаючись не плакати.

Слова Любаші звучали впевнено. Батьки сподівалися, що незабаром дочка повернеться й забере хлопчика, але у глибині душі залишалося тривожне почуття.

Спочатку Люба дзвонила батькові та матері щодня. Вона розповідала, як просуваються пошуки роботи, як складно ділити орендовану квартиру з незнайомою дівчиною і як дорого жити в мегаполісі.

Із сином Люба теж часто спілкувалася. Ольга Дмитрівна вмикала відеодзвінок, і молода мати могла насолоджуватися спілкуванням з маленьким Дімою.

Коли Любаша знайшла роботу, дзвінки стали рідшими. Вона казала, що працює допізна, втомлюється і сил ні на що не залишається.

– Але ж Діма тебе забуде, якщо ти не бачитимешся з ним, – переживала бабуся.

– Розумію, але, щоб його забрати, мені треба багато працювати! – відповіла Люба.

Через рік батьки вирішили, що Люба ось-ось забере сина в столицю. Вона вже більш-менш стала на ноги й навіть винайняла окрему квартиру.

– Коли приїдеш за Дмитриком? Ти записала його в дитячий садок? – постійно питала мама.

– Записала, але, думаю, нам нічого не світить. Деякі діти на чергу до школи чекають. Є варіант із приватним садком, але плата за нього мені не по кишені, – зітхнула Люба.

Минали роки. Іноді Люба приїжджала до сина та батьків, але навіть не заїкалася про те, щоб забрати його.

– Мамо, ну з ким він там сидітиме, поки я працюю? Сама ж знаєш, він постійно хворіє. Якщо я йтиму на лікарняні, мене одразу звільнять!

– І що ж тепер робити? Хочеш кинути свою дитину? – невдоволено бурчав Сергій Петрович.

– Чому кинути? Адже він не з чужими людьми живе, а з вами. До того ж я регулярно надсилаю вам гроші, – заперечила Люба.

Любов і справді утримувала сина, але виховували його батьки. Саме їх він сприймав, як своїх маму та тата.

Коли Дімі виповнилося шість років, Ольга Дмитрівна почала наполягати, щоб Люба віддала сина в столичну школу, але та категорично відмовилася.

– Мамо, я не можу. Я вступила в інститут на вечірнє відділення. Тепер вдень ​​у мене робота, а потім – навчання. Я фізично не зможу займатися дитиною. Будь ласка, пригляньте за ним ще трохи. Ось отримаю диплом, тоді й заберу його.

– Десь я вже це чула… – пирхнула Ольга Дмитрівна.

Бабуся і дідусь вже прив’язалися до хлопчика, фактично вважаючи його за рідного сина. Діма так і називав їх іноді: «мама» та «тато». Він знав, що у нього є справжня мати, яка працює у великому місті.

Своїм друзям у початковій школі він навіть вихвалявся, що вона успішна і багата і скоро забере його, але в душі не хотів нікуди їхати. Його будинок був тут, поряд з бабусею та дідусем.

Після закінчення інституту Люба отримала підвищення на роботі, а водночас підвищення зарплати. Ольга Дмитрівна думала, що зараз дочка точно згадає про сина, але помилилася.

Мало того, що Любаша вже не хотіла забирати Діму, так вона ще й припинила перераховувати гроші на його утримання.

– Доню, цього місяця щось не було грошей. Ти їх точно надіслала? – обережно спитала Ольга Дмитрівна, сподіваючись, що Люба просто забула.

– Ні, мамо, поки не висилала. Зараз у мене фінансові проблеми. Я винайняла квартиру ближче до роботи, і оренда стала дорожчою. Але ти не хвилюйся, ви поки що з батьком купуйте Дімі все, що потрібно, а потім я вам все відшкодую.

Ольга Дмитрівна та Сергій Петрович не чекали жодного відшкодування, але з цього моменту вони почали усвідомлювати, що ниточка, яка зв’язує Любашу та Діму, давно порвалася… тепер їхня дочка майже не думає про свою дитину.

У цьому вони переконалися, коли Діма показав фотографії Люби у соціальній мережі. На знімках їхня дочка була вже інша: з новою зачіскою, в модному одязі, на тлі столичних хмарочосів.

У неї було вже зовсім інше життя, в яке Діма не вписувався. Та й хлопчик бачив на цих кадрах зовсім чужу жінку, хоч і кревну.

Хлопчик так і жив, знаючи, що його мати десь там далеко і постійно заробляє гроші. Він навіть не здогадувався, що з деяких пір вона перестала утримувати його, і тепер він був на повному забезпеченні у бабусі та дідуся.

Ішов час. Дмитро закінчив початкову школу.

Коли мама забула привітати його з днем ​​народження, він нарешті став ставити серйозні питання про матір.

– Чому вона не приїжджає і не дзвонить? Вона що мене не любить? – питав хлопчик у бабусі та дідуся.

Ці питання розривали серце Ольги Дмитрівни. Якось вона не витримала і сама зателефонувала Любаші.

– Ти зовсім не згадуєш про дитину? Чому зникла? Він постійно питає про тебе! – вимовляла вона.

– Мамо, ти думаєш, що у мене є на це час? Я постійно працюю! У мене навіть вихідних нема! – виправдовувалася жінка.

– Не треба брехати! Ми з батьком знаємо, що ти там не лише роботою займаєшся. Хто цей брюнет, з яким ти постійно фотографуєшся? Ми з Сергієм хоч і літні, але інтернетом користуватися вміємо.

– Це Мишко, він мій хлопець. Ми з ним зустрічаємося, – відповіла Люба.

– А з сином коли ти зустрінешся? На особисте життя, значить, час є, а на дитину немає?

– Припини, мамо! Я маю право на щастя! Вам з татом уже час на покій, а мені ще жити та жити! Я також хочу мати сім’ю! – зненацька випалила Люба.

Почувши це, мати Люби здивувалася. Не тому, що дочка вже списала батьків, а тому, що не вважала Дмитра своєю родиною, та шукала її в іншому місці.

Так хлопчик і жив без матері. До шістнадцяти років Дмитро став високим та симпатичним підлітком. Він допомагав дідові, підробляв, щоб допомогти сім’ї, та ділився своїми переживаннями з бабусею. Діма все рідше згадував про матір, занурюючись у своє життя.

І ось одного разу Люба повернулася. Вона з’явилася на порозі батьківського будинку несподівано – одна й без валізки, наче зазирнула на хвилинку.

– Я приїхала за сином, – заявила дочка майже одразу, як увійшла до квартири.

Ольга Дмитрівна, Сергій Петрович та Діма заціпеніли від такої заяви. Підліток взагалі ледве впізнав матір. Упродовж кількох останніх років він бачив її лише на фотографіях, а тепер вона збиралася його забрати?

– Навіщо? – ошелешено спитав він, помітивши, що від несподіванки бабуся й дідусь втратили мову.

Люба нервово посміхнулася і підійшла до сина.

– Ти вже дорослий, синку. Час тобі перебиратися до столиці. Там набагато більше можливостей, ніж тут. Закінчиш школу, вступиш до інституту…

– А заразом і з сестричкою допоможеш. Ти ж знаєш, що я нещодавно народ ила доньку? Ми з чоловіком багато працюємо, сам розумієш…

– Що?! – майже в унісон вигукнули Ольга Дмитрівна та Сергій Петрович. – Хочеш забрати Дмитра, щоб він став нянькою?

Люба не стала відпиратися. Вона сказала, як є.

– Діма мій син, а Варя – моя дочка! Брат повинен доглядати сестричку. Нічого поганого у цьому не бачу!

– Навпаки, він навіть від цього виграє: переїде до столиці, житиме там без турбот, отримає всі можливості для хорошого життя!

У кімнаті запанувала тиша. Ольга Дмитрівна та Сергій Петрович навіть не знали, як реагувати на таке одкровення доньки. Натомість Діма знав.

– А про свої материнські обов’язки ти не хочеш згадати? Де була твоя турбота та увага всі ці роки? Чому припинила пересилати гроші бабусі та дідусеві?

– Вони пошкодували тебе і не стали подавати на аліменти, а зараз ти смієш говорити, що я зобов’язаний наглядати за якоюсь сестричкою, яку я в очі не бачив?! – обличчя Дмитра почервоніло від емоцій.

– Ти не розумієш, синку. Це твій шанс вибитися в люди та бути з сім’єю! – продовжила наполягати Люба.

– У мене є сім’я, – відповів Дмитро, подивившись на бабусю, – але в ній давно вже немає тебе…

У цих словах було все: дитинство без матері, шкільні свята без її присутності, та роки порожніх обіцянок, жодна з яких не була стримана.

Люба розгубилася, але все ж таки спробувало переконати сина.

– Це більше потрібно тобі, ніж мені! – відрізала вона.

– Їдь! Ти нам не потрібна! – відповів Дмитро, не ставши з нею сперечатися. Не став він залишати й бабусю з дідусем, які були вже на пенсії.

У той момент підліток ясно усвідомив, що будинок і сім’я – це там, де тебе люблять і знаходяться поруч у скрутний час, а не там, куди тебе звуть, коли потрібно. Як постелилася матуся, так і виспиться…

А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!