– Стривай! Ти хочеш, щоб я продала свою квартиру, яка належить тільки мені, віддала тобі гроші, а ти віднесеш їх у чужу сім’ю, щоб купити житло для свого сина від колишньої дружини?

– Тобі не обов’язково щось купувати своїм дітям – ти платиш дружині добрі аліменти.

– Ні, Маріє, ти не розумієш. Коли я йшов від них, обіцяв, що дбатиму про дітей, і не буду для них недільним татом.

– Коли ти йшов?! Валеро, хіба не вона тобі зрадила? Тобто за фактом пішла вона.

– Так, не починай! Я сказав, і крапка!

Я не могла повірити, що живу в такій абсурдній реальності. У мого чоловіка була дружина, яка зрадила його з їхнім другом. То був стусан під дих для Валери. Але він був готовий пробачити її.

А вона? Вона, бачите, була така горда і «порядна», що сказала:

– Ні, йди, я так не зможу жити, знаючи, що ти в курсі мого вчинку.

Яка іронія!

Той «спільний знайомий», який спричинив розлад їхньої родини, незабаром втік. Але Христина приймати Валеру назад не поспішала.

Натомість вона справно висмоктувала з нього гроші – на дітей, на себе, на своє «постраждале» життя.

Коли ми зустрілись із Валерою, я подумала, що нічого страшного. Згодом я його перевиховаю. Забуде про колишню і почне дбати лише про мене.

Але Валера продовжував грати у шляхетного батька. Я бачила, як його діти росли, і все більше ставилися до батька, як до грошового мішка.

Там не було теплоти, не було щирої дитячої прихильності. Там було лише одне – бажання розкрутити тата на гроші. Добре, що Валера непогано заробляв, і за фактом, йому вистачало грошей на обидві родини.

Але тут ми отримали найрадіснішу новину у нашому житті. У нас буде дитина! Я думала, що з появою малюка вже точно все зміниться. Валера нарешті повернеться обличчям до нас.

Народ илася дівчинка. Назвали Єлизаветою – Лізою. Валера дуже хотів, щоб його старші діти теж полюбили свою сестричку.

Звав їх, просив Христину, щоб вони прийшли до нас на знайомство. Ми чекали, готувалися, та діти так і не прийшли.

– Ти зрозумій, для них Ліза – дитина з іншої родини. І ти не можеш їх змусити її любити. – Я обережно погладила його по плечу, коли він похмуро сидів на дивані, дивлячись в одну крапку.

Валера щось бурчав у відповідь. А мені тепер було боляче за Лізу, яка буде рости у цій атмосфері дивного суперництва.

– Мені здається, вони образилися на мене, – ділився зі мною Валера своїми думками. – Після появи Лізи я почав приділяти їм менше часу.

– Ну так… – відповіла я, підбираючи слова, щоб потім не вийшло, що це я його проти дітей налаштовую. – Так буває…

– І я повинен це виправити! – Сказав він, гупнувши долонею по столу.

З того часу він почав буквально вислужуватися перед своєю першою сім’єю. Почав частіше давати гроші Христині, яка ні в чому собі не відмовляла.

А мені було прикро. Дуже прикро. Ми з Лізою жили за залишковим принципом. Я натякала чоловікові, іноді прямо говорила, що нам теж потрібно для Лізи прогулянковий візок, що мені хочеться купити щось з одягу не на розпродажі, а просто тому, що сподобалося.

Але він ніби мене не чув. Він вважав себе відповідальним за дітей, яких йому подпрувала Христина. І я не витримала.

Валера прийшов додому після роботи якийсь задумливий, навіть трохи стривожений. Він сів навпроти мене, і повільно, немов обмірковуючи кожне слово, спитав:

– Маріє, а ти квартиру свою… ну, цю… бабусину, здаєш зараз?

– Ну так, – кивнула я, відчуваючи, що це питання не віщує нічого доброго.

Йшлося про мою дошлюбну квартиру, яка залишилася мені у спадок від бабусі. Я її вже багато років здавала – це хоч якось дозволяло зводити кінці з кінцями, коли Валера тягнув левову частку своїх доходів в іншу сім’ю. Ці гроші були моєю подушкою безпеки.

– А чому ти питаєш? – Запитала я.

– Тут така справа, – він сів ближче, почав заламувати руки, хрускаючи пальцями. – Тимофію, старшому моєму… Він, коротше, вступив. Вступив до обласного центру, в інститут.

– Ну. Круто. Вітаю!

– І тут загалом така справа… – Валера зітхнув. – Квартиру йому треба купити там. Ну, щоб по гуртожитках не тикався, щоб нормальні умови були…

Я вже чудово розуміла, до чого він хилить.

– Ну. Потрібно. Допустимо, – говорила я, киваючи. – Я тут до чого?

Він подивився на мене, як на людину, яка не розуміє очевидних речей.

– Давай квартиру твою продамо… Ну цю, бабусину. Я думаю, там вистачить, щоб студію десь на околиці купити… щоб Тимофій там жив.

Я дивилася на нього, намагаючись усвідомити почуте.

– Стривай! Ти хочеш, щоб я продала свою квартиру, яка належить тільки мені, віддала тобі гроші, а ти віднесеш їх у чужу сім’ю, щоб купити житло для свого сина від колишньої дружини?

– Так, – кивнув він, зовсім спокійно.

Тут мене просто прорвало. Весь біль, уся образа, що збирався місяцями, вирвалася назовні.

– Валеро, ти що, зовсім ку-ку?! З чого це я маю дарувати їм свою квартиру? Вони мені взагалі ніхто! Нічого спільного я не маю з ними!

– Та гаразд, ну чого ти вперлася? Купимо ми потім ще квартиру. Або будинок збудуємо.

– Що ми купимо? Що ми збудуємо?! Ти всі гроші туди тягнеш – це як бездонна діжка! Мені іноді здається, коли ми іпотеку за цю квартиру виплатимо, ти її теж їм подаруєш!

– Ти навіть подарунок Лізоньці на день народження не купив, бо всі гроші туди! Ти про нас забув!

– Та що ти перебільшуєш!

– Ні, це ти перебільшуєш, пропонуючи мені таке! Продати бабусину квартиру! Ти хоч знаєш, навіщо я тримаю цю квартиру, не продаю її?

– Для того, щоб, коли від тебе йтиму, не залишилася без даху над головою! Щоб нам з Лізою було куди податися!

Ці слова, видно, підбадьорили Валеру.

– Від мене? Іти? – його очі розширились. – Ти хочеш піти від мене? Як так?

– А ось так! Може, тоді ти нарешті згадаєш, що в тебе є ще й маленька дочка, і дружина, якій ти не приділяєш жодної уваги! Я дивлюся, минулій сім’ї ти допомагаєш більше, ніж теперішній!

– Не кажи нісенітниці!

– Це не нісенітниця, Валеро! Подивися на себе збоку. Ти думаєш, що робиш чоловічий вчинок, проявляєш шляхетність, але збоку ти виглядаєш, як чмошник, якого використовує колишня дружина! Ось і все!

Я висловила це, дивлячись йому прямо в очі. Бачила, як у його погляді спалахнула образа. Не знаю точно, на що він образився більше: на те, що чмошником обізвала його, чи на те, що я відмовилася продавати бабусину квартиру.

Швидше за все, на все одразу. Він відвернувся і мовчки відійшов до вікна.

Я, між іншим, теж образилася. Образилася так сильно, як, мабуть, ніколи в житті. Без зайвих слів пішла у спальню, та почала збирати свої речі та доньки, кидаючи їх у дорожню сумку.

Мене трясло, руки не слухали. Але я не могла залишатись там, де мене не цінують, де мої інтереси ігноруються заради чужих.

– Маріє, стій! – Сказав він, коли я вже буквально стояла у дверях, тримаючи на руках напівсонну Лізу. – Я не хочу, щоб ви йшли! Я просто вдруге цього не витримаю.

Я подивилася на нього, на його розгублене обличчя. У цей момент я відчула, що переді мною не сильний, незалежний чоловік, а втрачений хлопчик, який боїться залишитись один.

– То роби щось, щоб ми не захотіли йти! – Сказала йому я.

– Що? Що я повинен зробити? – Він безпорадно розвів руками.

– Для початку, повернися обличчям до своєї родини! ДО НАШОЇ родини!

– Але… для цього я повинен стати спиною до тієї… родини…

– Ну, частково так. А чого ти хотів? У житті так! Неможливо сидіти на двох стільцях одночасно, Валеро!

Він постояв, схиливши голову, потім повільно підійняв погляд, і, нарешті кивнув. Погодився.

Ми залишились. Я тоді пригрозила, що це останнє китайське попередження. Що якщо він не змінить свого ставлення, то другого шансу не буде.

І знаєте, він зумів перебудувати своє ставлення до родин. Потрібен був час, не відразу, але він зміг. Зателефонував колишній дружині, і вони обговорили усі нюанси.

Обговорили аліменти, і Валера сказав Христині, що надалі всі її витрати на дітей – лише з офіційних аліментів.

Ніяких більше дзвінків: «Валера, у дітей взуття схудло. Приїжджай! Купуй!», ніяких «Валера, Тимофію потрібний новий ноутбук». Усе з аліментів. Все!

Я святкувала перемогу. І сім’ю зберегла, і чоловіка до нас повернула. Це було непросто, але воно того варте.

І знаєте, з того дня ми стали жити набагато краще. З усіх боків! Валера почав проводити більше часу з Лізою, став помічати наші потреби, а я перестала почуватися додатком. Ми почали будувати справжню родину…

Як кажуть, – добре те, що добре закінчується!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!