– Наталко, якщо ти так і далі будеш… Я друзів покличу. Вони тобі все пояснять…

На п’ятий день після весілля я зібрала сумку. Потім зняла обручку і поклала її на тумбочку. Втім, почну послідовно.

З Павлом ми познайомилися на початку зими, а до літа вже розписалися. Швидко, звісно. Мама казала:

– Наталко, ти ж його до пуття не знаєш!

А я сміялася, бо знала головне: поряд із ним мені було спокійно. Павло працював архіваріусом у міському управлінні. Я була перукарем, тримала свій маленький кабінет. Звикла вирішувати все сама.

На весіллі я розмовляла з Євгенією, дружиною Микити, Пашиного шкільного друга. Женя підморгнула мені:

– Дзвони, якщо що.

Я тоді здивувалася – навіщо б мені їй дзвонити? Я ж виходила заміж за саму спокійну людину в місті.

Весільний букет стояв на підвіконні нашої нової кухні, а поряд лежав фартух у целофані. Подарунок від свекрухи, Емми Аркадіївни.

Фартух був бежевий, у квіточку, із зав’язками на спині. Усередині пакета ще лежав конверт із запискою. Але записку я знайшла не одразу, а на другий день.
***
Павло пішов до матері. Пішов одразу після сніданку, залишивши на столі тарілку із засохлими залишками яєчні, кухоль із кавовою гущею на дні та зім’яту серветку.

Я подивилася на все це і подумала: гаразд, перші дні разом, притремося.

Вирішила розгорнути фартух, кудись повісити, якщо вже подарували. Під целофаном у конверті без марки лежав аркуш. Почерк круглий, учительський, з натиском:

– Пам’ятка молодій дружині! Сніданок до восьмої, обід із супом обов’язково, сорочки крохмалити, підлогу мити щодня. Дзвонити раз на тиждень, давати раду здоров’ю.

І приписка внизу, підкреслена двічі: “Павлик звик до порядку”.

Я склала аркуш, прибрала назад у конверт, конверт поклала в кухонний ящик поруч із плитою. Фартух повісила на гачок.

Увечері Павло повернувся, пройшов повз раковину з посудом, сів на диван, та увімкнув телевізор. Тарілка його так і стояла, я до неї не торкнулася. Він подивився на тарілку, а потім на мене.

– Наташ, а посуд?

– Я не митиму твою тарілку, – відповіла я. – Ти ж дорослий.

Він поморгав, але не образився, скоріше здивувався. Потім підвівся, помив тарілку і чашку мовчки, ніяково, гримаючи ними в раковині. Я дивилася йому в спину і думала: ну от усе ж нормально. Попросила – зробив. Притремося.

Трохи згодом на сходовому майданчику я зіткнулася з сусідкою, та виносила сміття, побачила мене, розпливлася:

– Ой, молодята! Мабуть, чоловік на руках носить?

Я посміхнулася, кивнула, а на кухні довго мила посуд, аби руки були зайняті.

А ввечері Павло зателефонував матері. Я чула через стіну, квартира була маленька, стіни тонкі. Він говорив тихо, але я розібрала:

– Мамо, вона характер показує. Ага. Посуд не стала мити. Ні, я сам помив. Так, ну так.

Емма Аркадіївна, мабуть, відповіла щось довге, бо Павло довго мовчав, а потім промовив:

– Зрозумів. Приїдеш? Добре.
***
Емма Аркадіївна приїхала на третій день. Без попередження, звісно. Вона увійшла до передпокою, повісила вітрівку на вішалку, зайшла на кухню й одразу провела пальцем по підвіконню. Палець показала мені.

– Пил, Наталю.

Потім оглянула плиту, зазирнула у холодильник і похитала головою. Відчинила шафу з посудом, переставила тарілки, ті стояли не в тому порядку, в якому вона колись їх розставляла.

Павло був поруч і кивав, погоджуючись із кожним зауваженням. Жодного разу не вимагав: «Мамо, припини».

Потім Емма Аркадіївна подивилася на мене зверху донизу, хоча ми були майже одного зросту, і видала:

– А супчик ти йому вариш?

– Ні, – відповіла я.

– Ні? – Вона повернулася до Павла. – Павлику, вона тобі суп не варить?

Павло знизав плечима. Він не скаржився – просто не заперечував. Що, втім, було ще гірше.

Емма Аркадіївна пробула у нас до вечора. Встигла перемити посуд, який я помила вранці, перепрати білизну, яку я випрала вчора, і дати купу “цінних порад” по кулінарії. Йдучи, погладила Павла по голові – він стояв, опустивши плечі – і обернулася до мене.

– Ти, Наталю, намагайся! Павлику потрібен затишок.

Коли двері за ними зачинилися, я пішла у ванну кімнату і ввімкнула воду. Не плакала, просто стояла, упершись руками в край раковини, і дивилася на своє відображення у дзеркалі.

У мене майнула неприємна думка, – я ж тільки переїхала сюди. Весільна сукня ще висить у шафі, на вішаку, у чохлі. А я вже почуваюся так, ніби найнялася на роботу.

З кімнати долинав голос Павла, він знову розмовляв з матір’ю. На цей раз голосніше:

– Вона навіть суп нормально зварити не може, мамо. Ні, а що я зроблю?

Я вимкнула воду, вийшла на кухню. По телебаченню транслювали якусь передачу: жінка розповідала, як чоловік контролював кожен її крок.

Говорила спокійно, без надриву: «Я терпіла, бо думала, звикну. Усі звикають». Я потяглася до пульта, вимкнула.

Наступного ранку Павло пробурчав:

– Наталко, якщо ти так і далі будеш… Я друзів покличу. Вони тобі все пояснять.

Я подивилася на нього. Він жував бутерброд, дивився у вікно. Говорив це так, ніби пропонував викликати сантехніка.
***
На п’ятий день він зателефонував до друзів. Четверо чоловіків прийшли надвечір, розсілися у вітальні на нашому новому дивані, купленому на виплат.

Микита, чоловік Жені, сів з краю, ближче до дверей. Решту я майже не знала: бачила на весіллі хіба що. Емма Аркадіївна теж приїхала. Пройшла у вітальню, сіла у крісло біля вікна.

Павло став посеред кімнати та почав говорити. Звертався до друзів, як до суду присяжних. Наче мене в кімнаті не було.

Розповідав, що дружина не хоче бути дружиною. Що посуд мити відмовляється. Що суп не варить. Що матір образила.

Говорив швидко, плутаючись, перескакуючи, але з образою в голосі, з такою дитячою, щирою образою, ніби в нього відібрали цукерку.

Емма Аркадіївна кивала при кожному його слові, підтискаючи губи. Один із друзів, здається, його звали Сергій, хмикнув:

– Пашо, ну ти їй це скажи, чого ти нам скаржиться?

– Я казав! – Павло розвів руками. – Я сто разів казав!

Потім він повернувся до пральної машини. Вона стояла в кутку кухні, видно було через відчинені двері. Павло тицьнув у неї рукою демонстративно, як адвокат показує доказ:

– Ось. Ось це. Вона навіть прати не хоче. Я прошу, а вона мені: сам пери!

Я дивилася на його руку, витягнуту у бік машинки. На палець, яким він тицяв у повітря. Він показував на панель, але не на кнопку, а кудись убік, повз.

Бо не знав, де вона. Кнопка увімкнення. Він ніколи в житті не вмикав пральну машину ні в мами, ні тут.

Я підвелася і пройшла на кухню. Відчинила ящик біля плити, дістала конверт, та повернулась до вітальні.

– Можна тепер я скажу? – Попросила я дозволу.

Не у Павла, – у його друзів. Сергій кивнув, решта мовчала, Микита дивився в підлогу.

Я розгорнула аркуш і прочитала вголос. Все, що там було написано. Про сніданок до восьмої, про обов’язковий суп, про «крохмалити сорочки», про «підлогу мити щодня» та про дзвінки свекрухи. І приписку: “Павлик звик до порядку”.

Сергій свиснув, хтось із друзів відкашлявся. Емма Аркадіївна підвелася з крісла, але я не дала їй заговорити. Зняла з гачка фартух і поклала його на журнальний столик.

– Це вам, – звернулася я до свекрухи й після невеликої паузи подивилася на чоловіка. – Я тобі не прислуга, Пашо! Мені чоловік потрібен, а не начальник із мамою напохваті!

Павло сів. Просто сів на диван, наче ноги перестали тримати його. Емма Аркадіївна кашлянула, але нічого заперечувати не стала, вперше за весь час.

Я пройшла до спальні, дістала сумку, з якою переїжджала, і зібрала речі. Весільну сукню залишила висіти у шафі.

Обручку зняла, поклала на тумбочку. Перед тим, як піти, подивилася на Микиту. Він єдиний не відвів погляду. Просто кивнув коротко, ледь помітно.
***

Женя, дружина Микити, прийняла мене того вечора без запитань. Постелила в маленькій кімнаті, поставила на тумбочку склянку води й тихо промовила:

– Живи, скільки тобі потрібно.

Я прожила у них тиждень, потім винайняла квартиру ближче до роботи. Стригла клієнтів, їздила на роботу автобусом, поверталася ввечері в порожню квартиру. І вперше за весь цей час не почувалася винною за те, що суп не на плиті.

Павло дзвонив спочатку часто, потім рідше, але я не брала слухавку. Емма Аркадіївна приїжджала до нього варити обіди, Микита розповів Жені, Женя розповіла мені.

Емма, звичайно, знайшла винну:

– Невістка невдячна, кинула Павлика, навіть обручку залишила.

Фартух, до речі, вона забрала назад. З чотирьох друзів, які тоді сиділи на дивані, Павлу потім не подзвонив жоден.

– Так йому і треба, – помстилася я.

І тільки коли я трохи охолола, прийшла інша думка: може, я не мала рації? Це ж було лише притирання… Може, варто було дати Павлу, точніше, нам з Павлом ще один шанс? Як ви вважаєте?

Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!