– Все, Мілано! – Твердо промовила я. – Закінчилася “мама”! Розбирайся зі своїм домашнім побутом сама

Донька почала розмовляти зі мною наказним тоном. Вранці, замість звичайного сімейного сніданку, у нас була  планерка.

– Курку я витягла розморожуватися, – казала Мілана, – на вечерю запечі її. Підлогу помий скрізь і пил протри, пилюки накопичилося, жах. Так, що ще…

Я мовчки дивилася на неї.

– Дашку на гурток не забудь відвести. І ще у тебе там прання повно, ти коли прати взагалі збираєшся?

– Сьогодні й збиралася, – обізвалась я.

– Гаразд. І ще за списком ось купи все, – і вона присунула до мене аркуш, списаний її дрібним чітким почерком, – до нашого приходу, будь добра, встигни все, гаразд?

– Намагатимуся.

– Ну, ти добре намагайся, – і пішла на роботу.

Я жила в дочки з того часу, як вона народила. Вийшла на пенсію, здала свою однушку в оренду і переїхала до них у Київ, допомагати з онукою Дашею. Думала, що поживу тут рік, поки Дашка підросте. Але затрималася на шість років.

Даша пішла до школи, а я залишилася жити з дочкою та зятем, і вела їхнє господарство. Як так сталося, я й сама не зрозуміла?

Дочка і зять заробляли добре і могли собі дозволити найняти хатню робітницю. Але навіщо наймати, якщо мама під боком, і вона все зробить безплатно, вірно?

Якось Мілана покликала у гості подруг. Готувала, зрозуміло, я, і на стіл також накривала я. Що й казати, вдався обід на славу.

– М-м-м… – заплющилася від задоволення одна з гостій. – Смакота яка… Золоті ручки у нашої Емми Миколаївни.

І вона мило посміхнулася до мене.

– Та що там, – махнула рукою Мілана. – Мама в нас удома сидить, їй не складно. Часу навалом, ні роботи, ні турбот. Готуй – не хочу.

Гості переглянулись.

– І все-таки, – зауважила друга її подруга, – щоб так смачно готувати, треба мати талант. Моя маман теж удома сидить, але не готує, а доставку замовляє. Наготувалася, каже, доки працювала, тепер відпочити хочу. Тож, Емма Миколаївно, вам респект!

Мілана підібгала губи і перевела розмову на щось інше.

Коли гості розійшлися, я взялася за посуд. Мила тарілки та дивилася у вікно. Через дорогу, навскіс від нашого будинку, знаходився невеликий квітковий магазин.

Я вміла та любила працювати з квітами. Колись на дачі у мене росли і флокси, і петунії, і чорнобривці, і багато чого ще. Але дачу я продала перед переїздом до дочки, і, щиро кажучи, досі шкодувала про це.

А ще я шкодувала, що переїхала. Втомившись від  причіпок дочки, я кілька разів бралася шукати житло, щоб було де жити, поки в моїй квартирі квартиранти, але ціни тут були, м’яко кажучи, дуже високі.

За оренду кімнати мені довелося б віддати і пенсію, і половину орендних грошей. А жити на що?

Наступного дня я пішла за продуктами і, проходячи повз квітковий, помітила на дверях оголошення: «Потрібна помічниця. Досвід не потрібний». Я це оголошення запам’ятала.

Якось Мілана вирішила влаштувати ревізію. Зібрала всі чеки, сіла на кухні,  й почалося:

– Навіщо м’ясо таке дороге береш?

– Дешевші тільки кістки, – зауважила я.

– Значить, фарш бери. А зелені стільки навіщо?

– Сама ж любиш із зеленню, – спокійно відповіла я, – якщо що, її й заморозити можна.

– А сир? – Мілана дивилася на мене, ну точнісінько, як суворий перевіряючий. – Ти навіщо дев’ятивідсотковий береш? Він же дорогий!

– Дашка любить такий.

– Дашка любить… – пробурчала дочка. – Ти б ще на ринку його брала… Мамо!

– Що, доню? – Втомлено відгукнулася я.

– Ти живеш на наші гроші! Не можна якось … економніше?

– У мене і своя пенсія є, – зауважила я, – і гроші за оренду мені теж надходять.

– Пф-ф… Порівняла! – реготнула дочка. – Свій мізер, та наші доходи.

– Добре, хай мізер, – відповіла я, – але, можливо, щоб не було більше таких розмов, вам із чоловіком самим купувати продукти? А я готуватиму? Га?

– Пф-ф … Ось ще! Це твій обов’язок! – Мілана уважно подивилася на мене. – Розумієш, мамо? Твій! Обов’язок! Все, крапка!

Я хотіла було уточнити, в якому пункті нашої з нею угоди цей обов’язок був прописаний, але не стала. Наступного дня я пішла в аптеку. А дорогою звернула до квіткового магазину.

За прилавком стояла жінка та підрізала стебла троянд.

– Доброго дня! – Привітно посміхнулася вона.

– Доброго дня. Я хотіла уточнити…

– Так?

– Я щодо оголошення, – зважилася нарешті я, – ви ще не знайшли помічницю?

– Шукаю поки що, – жінка уважно подивилася на мене, – а ви для себе цікавитеся, чи для когось питаєте?

– Для себе, – усміхнулася я, – у мене на дачі раніше багато чого росло. І флокси, і чорнобривці, і… Ой, та багато всього. А зараз дачу продала, до доньки переїхала… Ну й ось.

Потроху ми розговорилися. Жінка, яка представилася Лілією, розповіла, що магазин – це її власність. Вона працює одна з ранку до вечора і дуже втомлюється.

– Мені когось на пів дня хоча б – прийняти товар, розставити горщики, полити, протерти листя, – казала вона. – Нічого складного, головне – руки надійні та людина відповідальна.

– Думаю, я впораюся, – сказала я.

Лілія оцінювально подивилася на мене.

– Завтра до дев’ятої, – промовила вона. – Зможете вийти?

– Так, звичайно.

– Тоді я на вас чекаю.

Додому я повернулася натхненна.

Зрозуміло, я нічого не стала говорити дочці. Вирішила так: зв’яжуся з квартирантами, дам їм час на пошук нового житла, а поки працюватиму в Лілії і зніматиму десь кімнату, аби тільки більше не почуватися прислугою і нахлібницею одночасно.

Наступного ранку я прийшла в магазин. Дочекалася, коли всі мої розійдуться по школах-роботах, і прийшла.

Робота виявилася нескладною: прийняти коробки з товаром, розставити горщики на полицях, полити, протерти листя вологою ганчіркою…

З Лілією ми з самого початку домовилися про щонедільну оплату. Вона ж допомогла мені знайти недорогу кімнатку. Я зв’язалася зі своїми квартирантами і попередила їх, що повернуся за місяць-два.

А потім зібрала речі і почала чекати доньку.

Готувати вечерю, прати та прибирати не стала. Невдовзі приїхала дочка. Зняла верхній одяг, роззулась, пройшла на кухню, повела носом.

– Щось вечерею не пахне… – промовила вона. – Давно готувала?

– Я взагалі не готувала, – посміхнулася я.

Дочка подивилася на мене мало не з жахом:

– Це як так?

– А ось так! Я йду.

– Ідеш? Куди?

– На квартиру.

– Ой, не сміши мене, – розсміялася Мілана, – на твої гроші тут ти і кімнату зняти не зможеш.

– Зможу, – озвалася я, – я на роботу влаштувалася. І кімнату вже знайшла.

Мілана розгубилася:

– На роботу? Куди це?

– У квітковий магазин. Загалом так, дочко, – промовила я, дивлячись прямо їй у вічі, – шість років я була тут у тебе безплатною прислугою.

– А ти ставилася до мене, як до нахлібниці, та ще й ноги витирала об мене. Ви з чоловіком економили на хатній робітниці за мій рахунок і при цьому змушували мене звітувати за кожну гривню.

– Мамо…

– Все, Мілано! – твердо промовила я. – Закінчилася “мама”. Розбирайся зі своїм домашнім побутом сама!

Я швидко зібралася та підхопила дорожню сумку.

– А як же Дашка? – Долинуло мені вслід. – Її ти теж кинеш?

– Не вплутуй сюди дитину, – сухо відповіла я.

– Ну як знаєш, – знизала плечима Мілана, – тільки май на увазі, що якщо ти зараз підеш, Дашку більше не побачиш.

– Як скажеш. Підросте, сама розбереться, – і я пішла.

Квартиранти з’їхали за півтора місяці, а за два місяці я повернулася додому. Незручно було перед Лілією, але що тут поробиш тепер…

З донькою ми не спілкуємось, Дашку я не бачу. Знаю, що Мілана розтрубила по всіх знайомих, що я покинула її та внучку. Я не сперечаюся з цим, хай каже, що хоче.

Від спільних знайомих знаю, що вони з чоловіком найняли хатню робітницю. Ну от і добре!

Якщо мені й соромно перед кимось, то тільки перед Лільою. Попрацювала два місяці і пішла, а вона ж на мене сподівалася…

Але який у мене ще був вихід? Шкодую, що занадто довго терпіла закиди дочки! Ну нічого, у неї ж теж дочка, яка бачила ставлення матері до мене.

А діти, – вони ж швидко копіюють поведінку дорослих! Буде і на її вулиці “свято”, – та й закон бумерангу ніхто не скасовував…

Можливо, комусь знайома ця ситуація? Думаю, подібних прикладів може бути не мало. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!