– Ідіть до улюбленої доньки в будинок, який ви їй подарували! – Сказала я свекрусі, коли вона приїхала «пожити»

За сорок хвилин до дзвінка у двері Сергій раптом поліз на верхню полицю шафи у маленькій кімнаті та почав знімати звідти мої коробки з документами та зимовими речами.

Одну поставив на письмовий стіл, другу виніс у спальню, а потім спитав, чи не можна на якийсь час прибрати принтер.

Я стояла у дверях і дивилася, як він звільняє місце у квартирі, яка належала мені ще до нашого знайомства.

– Навіщо ти це робиш?

– Та мама заїде по обіді.

– У гості?

Сергій повагався і тільки потім відповів:

– Наташ, давай спочатку вона приїде. Чого заздалегідь заводитись?

Саме це “спочатку вона приїде” мені не сподобалося. Звичайний сімейний обід чомусь готували так, ніби рішення вже ухвалено, а мені лишилося його почути.

***

Ми з Сергієм одружені дев’ять років. Квартиру я купила за три роки до весілля, коли жила одна. Звичайна двокімнатна, без дорогого ремонту, проте моя.

Після весілля Сергій переїхав до мене, ми разом господарювали, ділили витрати і ніколи не з’ясовували, хто на скільки квадратних метрів має право.

У Людмили Павлівни, моєї свекрухи, крім міської квартири, був житловий будинок у ближньому передмісті. Не літня дача, а нормальний будинок з опаленням, трьома кімнатами та верандою.

Сергій багато років допомагав матері там по господарству: привозив матеріали, зустрічав майстрів, лагодив хвіртку. Його молодша сестра Інна приїжджала рідше і, зазвичай, ненадовго.

Півтора роки тому Людмила Павлівна сказала за недільним обідом:

– Я будинок на Інну оформила. Вчора все скінчили.

Сергій відклав виделку.

– У сенсі – на Інну?

– Подарувала! У них же Владик росте, у квартирі тісно. До літа переїдуть.

Чоловік явно чув про це вперше.

– Мамо, ти ж казала, що потім вирішиш, що з будинком робити.

– От і вирішила. А тобі він навіщо? У тебе ж є житло.

Сергій машинально глянув на мене, а я промовчала. Будинок належав Людмилі Павлівні, вона мала право подарувати його дочці й справді оформила угоду у нотаріуса. Але фраза про житло мене зачепила. Виходило, що мою квартиру вже подумки записали на Сергія.

Коли Інна з сім’єю переїжджала, брат два вихідні возив коробки, збирав стелаж і допомагав переносити меблі. Я не сперечалася: переїзд буває один раз. Тільки одним разом все не закінчилося.

…Після переїзду майже кожне незручне питання по будинку чомусь знову доходило до Сергія. То треба забрати покупку з будівельного магазину, то зустріти майстра у робочий час, то привезти з міста важку коробку.

Якось Інна написала йому в месенджері, що майстер зможе приїхати тільки в будній день і братові треба його зустріти. Сергій відмовився, бо в нього була роботуа

За десять хвилин зателефонувала мати.

– Сергію, ну ти ж можеш відпроситися на пару годин!

Я працювала вдома та чула розмову з кухні.

– Не можу, мао! Нехай Інна перенесе час.

– Їй також незручно. Дивний ти став. Рідній сестрі допомогти вже проблема.

Сергій таки не поїхав, але весь вечір ходив похмурий.

За тиждень ми збиралися до моїх батьків. Вже одяглися, коли Інна надіслала повідомлення, що у магазині закінчується термін зберігання її замовлення, нехай Сергій забере упаковки по дорозі.

По дорозі означало гак майже на сорок кілометрів.

– Напиши, що не можеш, – сказала я.

– Вона вже сплатила.

– Нехай оформить доставку!

Сергій подивився на телефон і зітхнув:

– Мама зараз почне дзвонити.

– А ти доросла людина, чи черговий водій при подарованому сестрі будинку?

Він образився на формулювання, але замовлення не поїхав забирати. Пізніше я таки запитала, чому подарований Інні будинок продовжує обслуговувати він.

– Мама так звикла, – відповів Сергій. – Я завжди допомагав.

– Тоді Інні доведеться звикнути, що власна хата – це не лише подарунок!

Після цього чоловік став рідше зриватися на перший дзвінок, і мені здалося, що тема поступово затихає. Я помилилась.

…Наприкінці жовтня Людмила Павлівна почала звільняти свою міську квартиру. Сергій допоміг їй переставити комод і відвіз кілька коробок у комору.

– Ремонт затіяла? – Запитала я.

– Ні. Хоче на зиму здати квартиру знайомій жінці.

– А де сама буде?

– Може, в хаті в Інни.

Це звучало логічно. Будинок опалюваний, сестра мала гостьову кімнату, до міста недалеко.

За кілька днів свекруха написала у сімейному чаті, що мешканці заїдуть з першого листопада. Інна відреагувала на повідомлення значком, Сергій нічого не написав.

А ввечері він обережно запитав:

– Якщо мама на кілька днів зупиниться у нас,  ти не проти?

– На кілька днів ні. Чому не в Інни?

– Владик зараз займається з викладачем, вони гостьову кімнату використовують.

– Добре. Кілька днів переживемо.

Людмила Павлівна і раніше іноді залишалася у нас на ніч, тому сперечатися не було про що.

Тільки вранці у неділю Сергій перестелив диван у маленькій кімнаті, а потім поліз звільняти шафу. Я ще не встигла домогтися від нього нормальної відповіді, коли подзвонили у двері.

На майданчику стояла свекруха. Поруч – велика валіза, дорожня сумка, два пакети та розкладна сушарка для білизни.

Сергій узяв валізу за ручку. Людмила Павлівна увійшла, зняла пальто та простягла його синові.

– Повісь, будь ласка. А капці мої не викинули?

Я подивилась на речі.

– Людмило Павлівно, ви надовго?

– До кінця лютого точно. А там подивимося, може ще на місяць залишуся. Якщо жінка у мене нормально буде жити, чого її виганяти?

Сергій поставив валізу біля стіни.

– Ти знав? – спитала я в нього.

– Мама говорила про зиму.

– А мені ти сказав кілька днів!

Свекруха зняла рукавички і поклала їх на полицю біля дзеркала.

– Наталко, навіщо одразу допит? Я ж не чужа. Чи багато мені треба? Диван є, шафа є. Продукти я привезла.

Вона кивнула на пакети, ніби кілька банок та упаковка крупи перетворювали чотири місяці проживання на звичайний візит.

Я попросила Сергія не нести речі з передпокою і запропонувала пройти на кухню. Людмила Павлівна сіла за стіл та почала пояснювати, як усе зручно влаштовано.

Її квартиру вже передали знайомій жінці, гроші за перший місяць одержано. У Інни «зараз тісно»: Владик готується до іспитів, чоловік рано встає, гостьова кімната зайнята.

Мене найбільше зачепило не це, а терміни.

– Коли ви вирішили, що житимете у нас?

Свекруха подивилася на сина.

– Тижні зо два тому.

Сергій одразу заперечив:

– Я сказав, що треба обговорити.

– Ти сказав: “Розберемося, приїжджай”. Тому я й віддала квартиру.

Він замовк. Тут стало зрозуміло, чому два тижні мені розповідали про «може бути» та «кілька днів». Сергій не дав матері чіткої згоди на чотири місяці, але й не сказав їй «ні». А мені повідомив тільки ту частину, після якої начебто нема чого сперечатися.

– Я працюю у маленькій кімнаті два дні на тиждень, – сказала я. – Там стіл, документи, техніка. Я не погоджувалась віддавати її до весни!

– Я тобі не заважатиму, – відповіла Людмила Павлівна. – Вранці диван склала, увечері розклала. Що тут такого?

– Для мене це незручно.

Свекруха випросталась.

– А Сергій тут взагалі має право голосу?

– Звісно! Тому рішення про наше життя ми ухвалюємо вдвох. Але поселити сюди ще одну людину на кілька місяців без моєї згоди не можна!

– Які слова, – посміхнулася вона. – “Поселити”. Я до рідного сина приїхала!

– Ви приїхали у квартиру, яка належить мені!

Сергій тихо промовив моє ім’я, явно збираючись попросити не загострювати, але цього разу я не дала розмові згорнутися.

– Коли будинок подарували Інні, ви сказали, що Сергію нічого не потрібно, бо в нього є житло. Коли в тому будинку треба було тягати меблі, зустрічати майстрів та забирати покупки, першим дзвонили йому.

– А тепер Інна чомусь не має місця для вас! Зате в моїй кімнаті місце вже звільнили. Причому мене навіть не спитали!

Людмила Павлівна різко встала з-за столу.

– Тобто ти виставляєш мене?

– Я говорю, що на чотири місяці ви сюди не переїдете!

– І куди мені йти? Моя квартира здана.

Тоді я сказала те, що, мабуть, давно крутилось у мене в голові:

– Ідіть до улюбленої доньки, в будинок, який ви їй подарували! – сказала я свекрусі.

Людмила Павлівна схопила дорожню сумку, але валіза залишилася біля стіни.

– Чудово! Тепер я знатиму, як тут до мене ставляться.

– Мам, годі, – несподівано сказав Сергій.

Вона обернулася до нього.

– Що “годі”?

Він дістав телефон.

– Я зараз подзвоню до Інни.

…Інна відповіла не одразу. Сергій відійшов у маленьку кімнату, двері залишив відчиненими, тому частину розмови я чула.

Сестра швидко перерахувала причини: у Владика заняття, гостьова кімната зайнята коробками, чоловік рано встає, мати нудьгуватиме одна вдень.

Сергій вислухав і запитав:

– Інно, коли я вам два дні допомагав переїжджати, ця кімната була вільна. Що там зараз такого, що не можна розібрати?

За кілька хвилин він повернувся на кухню.

– Інна звільнить кімнату. Я відвезу маму.

Людмила Павлівна насупилась.

– Я туди не поїду. Мені звідти незручно.

– Мамо, ти сама подарувала їм будинок, бо там багато місця й до міста недалеко! Ти це півтора роки всім казала.

– Я не зобов’язана жити там тільки тому, що подарувала будинок!

– Не зобов’язана. Але й Наташа не повинна приймати тебе на всю зиму!

Свекруха пішла до передпокою дзвонити Інні. Розмовляла тихо, але сердито. За кілька хвилин попросила Сергія віднести валізу до машини. Пакети він теж виніс, сушарку склав і забрав останньою.

Біля самих дверей Людмила Павлівна раптом запитала:

– Запасні ключі хоч у мене залишаться? Раптом вам щось знадобиться.

Колись ми самі дали їй комплект на випадок від’їзду. Після сьогоднішньої розмови це вже здавалося поганою ідеєю.

Сергій глянув на мене і сказав:

– Мамо, ключі краще поверни.

– Навіщо?

– Тому, що квартира Наталки, і вирішувати їй.

Свекруха дістала зв’язку з внутрішньої кишені сумки і поклала на полицю біля дзеркала.

Коли двері за ними зачинилися, я взяла ключі, прибрала їх у шухляду комода, повернула коробки на верхню полицю шафи і поставила принтер на колишнє місце.

Сергій повернувся увечері. У Інни суперечка продовжилася вже без неї: вона справді звільнила гостьову кімнату, перенесла коробки в комору, але була незадоволена, що мати поставили її перед фактом.

– Вона ж не ставила тебе перед фактом? – Запитала я.

Сергій сів навпроти і кілька секунд дивився на стіл.

– Поставила. Тільки я замість того, щоб одразу сказати тобі, вирішив якось усе залагодити сам.

– Залагодив.

– Та вже ж.

Він не просив мене забути те, що сталося. За кілька днів сам сказав, що більше не їздитиме до  сестри за кожним повідомленням.

Якщо Інні потрібна доставка, майстер чи важка робота, то вона може організувати це сама. Допомогти іноді – будь ласка, але бути постійним безплатним батраком він більше не хоче.

Перший випадок трапився за два тижні. Інна написала, що із міста треба забрати замовлення. Сергій відповів:

-Сьогодні не зможу. Оформи доставку.

Телефон майже одразу задзвонив. На екрані висвітлилося ім’я матері. Сергій подивився на виклик, зменшив звук та продовжив вечеряти.

Людмила Павлівна прожила у доньки трохи більше місяця. Потім жінка, яка винаймала її квартиру, з’їхала раніше, і свекруха повернулася додому.

До нас вона вперше після тієї історії прийшла навесні, на день народження Сергія. Без валізки, з невеликою сумкою та коробкою тістечок.

Роззулася, повісила пальто та пройшла на кухню. Після вечері сама викликала машину через програму та поїхала додому.

А запасний комплект ключів так і залишився у мене в ящику комода…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!