– Навіщо вам дві квартири, якщо навіть залишити нема кому! – Видала свекруха

– Людмило! П’ять років життя з моїм сином не принесли жодних результатів!

– Ви про що? Вікторіє Янівно?

– Про це! Де діти?

– Ви самі чудово знаєте, що ваш син не може мати дітей. І чужої дитини йому не треба. Найімовірніше, це ви проти усиновлення з дитячого будинку.

– Він не дурень, він розуміє, що там лише проблемні діти. Я підказала, а він усе зрозумів.

– Що й було потрібно довести. Ми три рази робили штучне запліднення, – не вийшло.

– Погано робили! Значить, проблема в тобі. Віктору тридцять сім! Ти молодша, але наближаєшся до межі.

– До якої межі?

– До такої! Народ жувати треба ще вчора.

– Значить, я вчора не народ ила, і сьогодні винна. Вся справа у Вікторі! Мені лише тридцять.

– Все. Не можете, значить, не можете. Більше не варто витрачати гроші на нісенітницю. Поки ви зберетеся, поки народ ите, ще п’ять років минеться.

– У шістдесят років мати дитину студента дуже важко. Не потрібна вам жодна дитина. У Віктора є племінник. От і займемося його майбутнім. Хоч якесь продовження роду.

– Ви серйозно? У хлопчика є батьки, а Віктору він лише племінник.

– Не лише, а племінник! Йому вже п’ятнадцять, скоро буде зовсім дорослим. Я все обміркувала. У вас є дві квартири.

– А навіщо вам дві, якщо навіть залишити нікому. Живете ви в одній, ось і живіть. Свою квартиру Віктор повинен переоформити на Захара.

– Ми її здаємо!

– І що? Ти до його квартири не маєш жодного відношення. Живете й живіть, – вам вистачить. Я сама все синові скажу.

– Скажіть. Тільки він залишиться без квартири. Ви ж на свою напевно напишете заповіт на онука. Він же у вас, як світло у вікні, – продовження роду, надія та опора.

– У нього є ця квартира.

– Вона моя.

– І що? Ви ж разом живете, значить, і його теж.

– Поки живемо, але щойно він переоформить свою квартиру на племінника, я подам на розлучення. Куди він піде? До вас?

– Чому це до мене? Мені не потрібен дорослий син у моїй квартирі.

– Ну тоді до племінника, у свою колишню квартиру.

– Досить мене плутати! Я вирішила, все продумала. З Віктором я сама поговорю, ти не лізь. До речі, на цю квартиру треба буде написати заповіт.

– Ви не помилилися із формулюванням? Мені тридцять років, я збираюся жити довго та щасливо.

– Коли вже повернеться з роботи мій син?

– За п’ять хвилин.

– Добре, бо з тобою ніколи не домовимося. І не лізь у нашу розмову! Це розмова матері та сина!

Рівно за п’ять хвилин Віктор прийшов із роботи.

– Мамо? Що ти тут робиш?

– До тебе прийшла.

– Твоя мама вважає, що діти нам не потрібні. Вже не потрібні. У тебе ж є племінник. Все для нього. Вона мені тут розписала наші перспективи.

– Ти свою квартиру віддаєш племіннику і переїжджаєш до мами. Вся твоя зарплата на племінника та на його майбутню родину. А що? Мама ж вирішила, їй видніше!

– А чому я повинен переїхати до мами? А ти?

– Я залишусь тут. Квартира моя, а свою ти віддаси. Як віддаси, так відразу й поїдеш.

– Вікторе, сину, не слухай її! Я все продумала.

– Мамо, скільки можна твоїх пропозицій? Я не збираюся влаштовувати брата в нашу компанію, не збираюся вчити Захара всім тонкощам роботи в інтернеті. Вони самі не хочуть нічого, крім грошей!

– Не потрібна їм робота! Твій брат нарешті сам знайшов нормальне місце, а Захару освіту ще здобувати.

– І що тоді?

– Він скоро зовсім дорослою людиною буде. Молодою людиною. У тебе є квартира, ти мусиш її віддати племіннику, бо своїх дітей у вас немає і не буде. А йому треба!

– А  він сам не хоче заробити на неї?

– Навіщо? У вас же дві, – одну можна віддати.

– Я здається розумію. Якщо я послухаюсь твоєї поради, то стану безхатченком.

– Цілком вірно, Вітю. Тільки твоя мати цього не розуміє. Вона вважає, що ти маєш віддати все. Нехай навіть я на розлучення подам, їй від цього буде легше. Я не виправдала її очікувань, не народ ила.

– Мамо, ти навіщо сюди прийшла? Ще раз принизити мене? Немає у нас своїх дітей, зате є тридцять хлопчаків і дівчаток, які на нас завжди чекають.

– Чекають, щоб навчитися заробляти. У них є метуа якої немає у Захара. Знаєш, що він мені сказав, коли ти послала його до мене вчитися? Він попросив багато грошей – так простіше.

– Відразу багато, щоб зайвий раз не звертатися. У мене є! Ти теж так вважаєш, що простіше їм дати, ніж навчити працювати.

– А я не дам! Ми не дамо! Легше навчити тридцять людей, ніж Захара. Про дітей більше не кажи. Не народ или, але діти будуть у нас. Це наша особиста справа. Все, мамо, йди! Якщо не хочеш чужих онуків, то можеш не приходити.

– Ви ще пошкодуєте! Свій племінник ближчий!

Мати грюкнула дверима.

– Ти зі мною зібралася розлучитися?

– Це я просто твоїй мамі пояснювала, але їй начхати на все. Їй тільки треба якомога більше для єдиного онука. Єдина опора, надія, продовження роду…

– А я думав, що ти серйозно.

– Не дочекаєшся! Як там твої учні? Завтра їдемо разом?

– Так, їдемо. Все у них виходить. Ще пів року тому вони нічого не розуміли, а тепер мене намагаються вчити. Уявляєш?

– Майбутні хакери?

– Можливо.

– У Лізи є брат, молодший. Їх не можна розділяти. Потягнемо?

– Потягнемо.

***

Через місяць по квартирі Людмили та Віктора бігали та сміялися п’ятирічний хлопчик і трирічна дівчинка.

Ніхто не послухав Вікторію Янівну. Їй чужі онуки не потрібні, у неї єдиний і неповторний. Тільки ось він схожий на свого батька, – гроші потрібні, а працювати не для нього…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!