Коли я побачила дві смужки, перша думка була не як скажу Олексію, а як скажу Жанні.
Олексій зрадіє. Він радіє всьому, що стосується життя, дощу, гарячого супу та навіть мозолям після роботи. А Жанна – ні. Жанна спитає, що скажуть люди. Вона завжди питає про людей.
Я стояла у ванній і дивилася на тест. Руки були мокрі, я витерла їх об халат і подивилася ще раз. Смужки не зникли.
За стіною Олексій рухав драбину, він зранку шпаклював стелю в коридорі. З кухні пахло гречкою, я поставила кашу і забула про неї, а вона, здається, пригоріла.
Я звикла жити правильно. У школі, де я вела початкові класи, від мене на це й чекали, – правильний голос, розклад, виправку.
Навіть коли я пішла, звичка лишилася. Я й по квартирі ходила так, ніби за мною спостерігає комісія з відділу освіти.
Олексій одного разу це помітив і кинув поміж справою:
– Віро, ти навіть ганчірку вичавлюєш, ніби тебе знімають на камеру.
Я образилася. А потім подумала, а правда ж.
***
Жанні я зателефонувала у суботу. Вона примчала до мене додому з перекошеним від тривоги обличчям.
– Мамо, ти серйозно? – Вона глибоко зітхнула, як перед стрибком у воду.
– Я виходжу заміж, а ти мені кажеш, що в положенні, – вона схрестила руки на грудях. – Ти розумієш, як це виглядає?
Я стояла навпроти й тримала в руках рушник, навіщось взяла його з кухні, коли йшла відчиняти, і тепер м’яла край. Мені хотілося сказати:
– Це виглядає, як життя, Жанно!
Але я промовчала, бо звикла спершу слухати.
– Ти ж вчителька! – обурилася Жанна. – Ти ж завжди казала: “Спочатку думай, потім роби”. А тепер що? Залетіла, як дівчисько?
Слово «залетіла» повисло між нами. Дочка розмовляла зі мною так, як я колись розмовляла із двієчниками.
– Та ще й від цього! – Жанна мотнула головою у бік коридору, де Олексій усе ще шпаклював. – Мамо, йому скільки? Він же тобі в сини годиться!
Неправда. Він був молодшим на одинадцять років, і це, звичайно, помітно, але не настільки, як Жанна намагалася видати. Але сперечатися з дочкою про вік Олексія однаково, що сперечатися з вітром.
– Я не зобов’язана питати твого дозволу, Жанно, – я випросталась і взяла рушник обома руками.
Жанна пошуміла ще трохи, потім підхопила сумочку, смикнула плечем і вийшла. Підбори ображено простукали сходами.
Я повернулася на кухню. Гречка таки пригоріла, довелося скребти каструлю. За вікном жінка в літній сукні котила візок по тротуару. Вона зупинилася, нахилилася, поправила щось усередині та посміхнулася так, як усміхаються лише своїй дитині.
Я затримала погляд, потім повернулася до каструлі. Олексій заглянув, побачив, що я шкрябаю, і мовчки забрав каструлю з моїх рук.
Увечері Жанна надіслала повідомлення:
– Або ти позбавляєшся дитини, або забудь про моє весілля!
Я не стала нічого писати їй у відповідь.
***
Вона прийшла за три дні. Без дзвінка, без попередження.
– Мамо, я серйозно! Мені потрібно, щоб ти це зробила.
Я варила компот, на плиті брязкала кришка. Олексій пішов на об’єкт, у квартирі було порожньо та гулко.
– Жанно, я не робитиму цього.
– Тобі сорок шість! – Вона стукнула долонею по столу. – Ти у дзеркало себе бачила? У тебе зморшки на зморшках!
Я вимкнула плиту. Кришка перестала тремтіти. Тихо стало так, що чути було, як у трубах гуде вода.
– А на весілля, – Жанна понизила голос, але слова від цього стали тільки важчими, – якщо ти через чотири місяці прийдеш із животом, я тебе не пущу. Ти чуєш? Не-пу-щу.
Я розгнівалася.
– Яке право ти маєш повчати мене? Ти доросла, я доросла, живи своє життя і дай мені жити моє – хотіла сказати я. Але не встигла. Бо Жанна заплакала. Не так, як плачуть від агресії.
А інакше. Тихо, по-дитячому, обхопивши себе руками.
– У тебе буде дитина, – прошепотіла вона. – А в мене… У мене не виходить, мамо. Ми з Кирилом… Я обстежилася ще до заручин. Мені казали, що… Що буде важко. Можливо, взагалі…
Вона не договорила і переривчасто зітхнула.
Я стояла біля плити, коліна стали ватяними, у вухах зашуміло, – голосно, важко. Все, що я приймала за гидливість, за сором, за зарозумілість дочки, було болем. Чистим, лютим, перемеленим у злобу болем.
– Жанно…
– Не треба, – вона витерла обличчя рукавом. – Не шкодуй мене. Просто зроби те, що я прошу. Саме тому прибери це. Тому що я не можу на це дивитись.
Я прикусила щоку до болю, до солоного смаку. Дочка стояла переді мною з мокрим обличчям і просила мене позбутися дитини, бо сама, найімовірніше, не могла мати дітей.
І частина мене хотіла обійняти її, притиснути до себе та пообіцяти, що ми впораємося, що я обов’язково допоможу.
А інша частина, та, яка стільки років мовчала, терпіла, робила, як правильно, раптом веліла: годі!
***
Минуло чотири місяці. Репетицію весілля призначили на неділю. Мене не запросили. Але мати нареченого Тетяна Федорівна, з якою ми спілкувалися досить тепло, зателефонувала мені сама:
– Вірочко, приходьте обов’язково з Льошею. Жанна… Ну, що з нею станеться, перебіситься. А ти мати, зрештою.
Ми прийшли. Жанна побачила нас ще здалеку. Зблідла, стиснула щелепи й пішла назустріч.
– Мамо, навіщо ти… – почала вона.
А потім кинула погляд на Олексія і додала голосніше, щоб чули всі:
– Ну, звичайно. Привела свого… знайомого.
Хтось із гостей обернувся, Кирило уткнувся в телефон, а Тетяна Федорівна почала складати серветку, дрібно, акуратно, як оригамі. Я подивилася на дочку, бо знала, що їй боляче. Знала, що за її поведінкою стоїть не злість, а розпач.
Але терпіти та не відсвічувати я не збиралася.
– Нас запросила мама твого майбутнього чоловіка, – зауважила я.
– «Нас»… – хмикнула Жанна, роздратовано піднявши підборіддя.
– Так, нас, – я стиснула руку чоловіка і відчула короткий упевнений потиск у відповідь. – Сама подумай, хто зараз виглядатиме дивно, ми чи ти, яка влаштовує скандал при людях на рівному місці?
Жанна скривилася і після паузи промовила:
– Гаразд. Але тільки без фокусів?
– Що ти маєш на увазі?
– Ти сама розумієш!
***
За столом говорили про різне. Тетяна Федорівна нарікала на демографічну ситуацію в країні та хитала головою: бояться, мовляв, народ жувати. А що боятися? За старих часів теж було всяке, і нічого, народ жували.
І тут я вимовила:
– А я, до речі, чекаю на малюка.
– Ось як? – усміхнулася Тетяна Федорівна.
За столом усі дивилися на мене. Хто з подивом, хто з острахом, хто з повагою.
– Ну що ж… Сміливо! – зауважила Тетяна Федорівна. – І чудово, що ти наважилася на таке! Ти молодець. Бажаю вам обом, щоб усе було добре.
Її підтримали, пролунали оплески. Жанна раптом якось скоротилася поруч з Кирилом, і він накрив її руку своєю долонею.
Наприкінці застілля я відкликала доньку осторонь.
– Жанно, ти моя дочка, і я знаю, що в тебе своє горе, – я подивилася їй у вічі. – Але якщо ти змушуєш мене вибирати між тобою та тим, хто ще не з’явився на світ, я вибираю його. Тому що ти вже зросла, у тебе своє життя. А в мене своє.
Жанна стояла біла, руки повисли вздовж тіла. Вона відкрила рота, але не сказала ні слова. Тільки часто-густо заморгала, як робила в дитинстві, коли намагалася не заплакати.
***
Жанна вийшла заміж, ми на весіллі не були. Трохи згодом вона надіслала фотографію: у білому, гарна, Кирило стоїть поруч, обидва посміхаються та виглядають щасливими. Я привітала її, вона промовчала. Ну що ж… хай так.
А ви б змогли вибрати дитину, яка ще не з’явилася на світ, якби на іншій шальці терезів була ваша доросла дочка?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
