Пізнього січневого вечора на вокзалі стояла бабуся і просила перехожих купити їй квиток на поїзд. Усі проходили повз. Зупинилася лише одна жінка. Почувши історію бабусі, вона розплакалася.
Галині Василівні 70 років. Її чоловіка вже давно немає в живих, а єдиний син вискочив з батьківського гніздечка, ще зовсім юним. Поїхав вчитися в інше місто і там і лишився.
Треба сказати, стосунки у Галини Василівни із сином не дуже хороші. А псуватися вони почали тоді, коли Костя одружився зі своєю колегою Наталкою. Хлопець хотів, щоб мама допомогла йому з житлом, але вона просто не мала на це грошей. Багато років рідні не спілкувалися: син зачаїв образу на матір.
Галина Василівна намагалася достукатися до сина, але всі спроби були марні. Коли жінка вже змирилася з тим, що втратила сина, він прийшов до неї особисто. Як у старі добрі часи відчинив двері своїм ключем і з порога крикнув:
«Мам, я вдома!»
Звісно, бідна бабуся не повірила своїм очам. Вона не бачила сина багато років та й загалом рідко з ким бачилася. Костя був пізньою дитиною, з ним завжди було важко. А тепер, коли він зник і зненацька повернувся, жінка зовсім заплуталася.
«Мам, пробач мені, був неправий. Важко тобі тут було, мабуть. Але тепер усе буде інакше! Я дуже сумую за тобою і хочу, щоб ти жила з нами. Ми з Наталкою переїхали до 3-кімнатної квартири. У тебе буде своя кімната! А цю квартиру почнемо здавати, що скажеш?» — пробелькотів син Галини Василівни.
Вона здивувалася. Поміркувавши трохи, жінка відповіла:
«Синку, вибач, але я не хочу з вами жити. Мені б хотілося налагодити наші відносини, але для цього потрібен час. Може, почнемо з чогось іншого, що скажеш?»
Костя намагався приховати своє роздратування. Через кілька хвилин він відповів:
«А знаєш, мамо, ти маєш рацію! Давай, з’їздиш до нас у гості тоді, га? Поїдемо разом, я оплачу квитки. Погостуєш у нас недовго, раптом тобі сподобається».
Галина Василівна була не проти трохи розвіятись. Їй хотілося познайомитися з невісткою ближче і спробувати надолужити втрачене. Тож вона миттю погодилася і за кілька днів мати з сином вирушили до столиці.
Спочатку все було чудово: вони мило балакали і планували, що робитимуть по приїзді. Але коли поїзд прибув на передостанню станцію, Костя зник. Галина Василівна саме спала в цей момент і виявила зникнення, коли провідник розбудив її перед виходом.
Вийшовши з поїзда, напівсонна бабуся почала перевіряти свою сумку. Телефону та гаманця в ній не було. Вона не розуміла, що відбувається і що їй тепер робити. Ось тоді вона й почала просити допомоги у перехожих. Але всі успішно її ігнорували.
Все, окрім однієї маленької жінки років 30. Вона уважно вислухала історію Галини Василівни та розплакалася:
«Знаєте, я вже чула подібні історії раніше. Діти обманним шляхом одержують квартири своїх батьків, а їх кидають напризволяще. Вже пізно, я боюся, що зараз ви в жодному разі не зможете повернутися додому. Можу запропонувати вам заночувати у мене».
Галина Василівна була в такому розпачі, що одразу ж погодилася. Незнайомка вселяла довіру, від неї віяло тим теплом, яке старенька не мала довгих років. Виявилося, що Марія живе одна: у своїй самоті жінки були схожі.
На ранок Марія запропонувала Галині Василівні не лише дах, а й допомогу з поїздкою додому. Бабуся розуміла, що попереду на неї чекає ще чимало труднощів. Незрозуміло, що насправді відбувається і чи все нормально із її квартирою. Вона погодилася і вдень жінки поїхали на вокзал.
