Дочка завжди рвалася пошвидше виїхати з батьківського дому. Тільки їй 18 стукнуло, вона відразу помчала будувати своє, як вона висловилася, доросле життя. А через 2 роки з’явилася на дев’ятому місяці і вся у сльозах. Хлопець покинув, заміж не кличуть, грошей немає, то ще й боргів назбирала.
Звичайно, куди ще йти з таким переліком проблем, як не до рідної матері? Я думала, що дочка порозумнішає. Зрозуміло, доведеться народжувати, вже нікуди не дінешся. Хоча я б наполягала на перериванні, якби дізналася про це раніше. Але дива не сталося.
Через два місяці після появи маля дочка сказала, що більше не може так жити. Мовляв, їй треба працювати, борги повертати, а малеча їй заважає. Вона нічого до нього не відчуває. Ми довго лаялися, поки одного чудового ранку я не виявила, що дочки вдома вже немає. Зібрала всі свої речі і зникла.
А син, маленький Льошка, залишився лежати в нашому імпровізованому ліжечку. Він ще не розумів, що рідна мати його покинула. Того дня я не могла собі знайти місця. На телефонні дзвінки дочка не відповіла. Вона навіть записки жодної не залишила. Просто поїхала – і все!
Я розуміла, що тепер мені потрібно виховувати онука самій. А він ще такий маленький! Ох і настраждалася я за той час. Маля часто хворіло, йому потрібен був цілодобовий догляд. А я маю роботу. Якось мене мало не звільнили через те, що треба було терміново забрати онука з дитячого садка.
Але я впоралася! Онучку зараз 11 років. Він добре навчається в школі, дуже товариський і допитливий. Про його маму ми намагаємося не говорити. Брехати я йому не стала. Коли він підріс, сам спитав, де його мати. Я довго підбирала слова, щоб пояснити йому, чому моя недолуга дочка нас покинула.
Щоправда, кілька разів за всі ці роки вона з’являлась. Надсилала мені нікчемні кілька тисяч і вітала з Різдвом. Смішно! Спілкуватися зі своїм сином вона не хотіла. Завжди уникала зустрічі з ним. А мені від цього ставало ще сумніше. Де я звернула не туди у вихованні доньки?
Але все це дрібниці в порівнянні з тим, що моя дитина викинула цього разу. Вона знову з’явилася як грім серед ясного неба. Знову при надії! Ось-ось з’явиться малюк. Як і минулого разу, грошей у неї не було, чоловік покинув, житла теж немає.
Тільки ось я на цей прийом вже не поведуся більше. Я прямо сказала доньці, щоб народжувала і здавала дитину до дитбудинку. Я не маю наміру няньчитися з другим онуком і чекати, коли дочка знову нас покине. Бракує мізків не потрапляти в такі ситуації? Нехай шукає інші варіанти вирішення своїх проблем. А в наше з Олексієм життя лізти не треба!
Коли дочка почула це, розплакалася і сказала, що я погана мати. Мовляв, як це так, хіба я можу радити їй рідну дитину здавати в притулок. А що мені робити? Мені ще один рот вдома не потрібен. Я і з Льошкою ледве впоралася. Дитина вихована бабусею. Дивина! Хіба так має бути?
Загалом, дочка пішла геть. Мені начхати, що на неї чекає, де з’виться на світ її дитина і як вони житимуть. Це її вибір. Один вона вже зробила, коли кинула немовля на рідну матір і зникла. Більше я такого не дозволю!
