Я в родині був бажаною дитиною. Принаймні, так розповідає моя мати. Коли я з’явився на світ, батьки були дуже щасливі. Ми тоді жили бідно, але батько зі шкіри ліз, щоб у мене все було. Працював на двох роботах, щоб купити мені гарний одяг, та харчі.
Але такої його любові та старань вистачило рівно на рік. Коли ми відзначили мій перший день народження, наступного дня він кудись пішов і не повернувся. На той час мобільних телефонів ще не було, тому знайти батька у нас з мамою не було жодних шансів.
Мамі довелося тягнути все на собі. Вона вийшла на роботу на пошту, де працювала на пів ставки. Я пам’ятаю, як вона брала мене з собою, бо не було з ким мене залишити. Приміщення на пошті не опалювалося, і я часто хворів.
У результаті, мамин вихід на роботу не мав великого сенсу. Заробити їй так і не вдалося, а ось підірвати моє здоров’я – так. Коли я трохи підріс, вона мене віддала в дитячий садок, куди влаштувалася нянькою. Потім була школа, інститут.
Мати поставила на собі хрест і присвятила своє життя мені. За це їй хочеться сказати велике спасибі. Вона сама мене виростила, вигодувала, та підняла на ноги. Без будь-якої сторонньої допомоги. Тому зараз, коли я одержав диплом, вона вирішила піти на пенсію.
Я, звісно, був не проти, й розумів, що вона дуже втомилася, бо окрім мене, вона ще доглядала за своїм хворим батьком. Тому після інституту довго сидіти вдома не став і влаштувався працювати на завод.
Наше життя з мамою було спокійним та розмірним. Вона мене зустрічала з роботи, а я поспішав додому, але не забував забігти в магазин, та купити її улюблені еклери з шоколадом. Але через пару місяців такого життя все змінилося.
У мене був вихідний, а мама на кухні пекла пиріжки з вишнями. Раптом хтось постукав у двері, і вона пішла відчиняти. Я мимоволі прислухався до розмови у коридорі. Почувши чоловічий тембр, я швидко схопився з ліжка, та вибіг до мами.
На порозі стояв бородатий чоловік низького зросту. У нього сильно тремтіли руки, в яких він тримав милиці. Він без запрошення пройшов на кухню і сів на стілець.
– Це твій батько – сказала мати, й попрямувала за ним.
Що я тоді відчув, передати словами неможливо. В мені боролися дві людини. Одна – хотіла підійти та обійняти батька. А інша, навпаки – врізати як слід, і вигнати з дому. Але обидві хотіли дізнатися: «Чому він тоді пішов? Куди? І навіщо повернувся?».
Підійшовши ближче до чоловіка, я не втримався і запитав без жодних церемоній:
– Навіщо ти прийшов?
Він підвів на мене очі й відповів:
– Синку, пробач мені за те, що мене не було поруч. Був молодим та дурним. Зараз я дуже шкодую.
І мені потрібна твоя допомога. Як ти бачиш, я дуже старий і немічний. Допоможи мені, ти ж мій син. Ти ж не кинеш старого напризволяще?
Я був такий збентежений, що навіть не знав, що сказати… Постоявши хвилини зо дві, я розвернувся і вийшов на балкон.Свіже холодне повітря подуло мені в обличчя і розігнало сльози, що з’явилися на моїх очах.
Я добре пам’ятаю, як нам з мамою було важко жити, точніше, виживати. Ми збирали копійку до копійки, щоб купити мені нові черевики на зиму. Я часто доношував одяг за іншими дітьми, які жили поруч із нами.
Іграшок нових у мене ніколи не було. Грав лише тим, що віддадуть інші. Мама працювала на двох роботах, та отримувала копійки. Але на ці копійки ми змогли вижити. Вона мені змогла дати й середню, і вищу освіту. Виростила мене доброю і вихованою людиною.
А що мені батько дав? Нічого! Ну, звичайно, крім того, що взяв участь у моїй появі на світ. Протягом усього мого життя ми не отримували з мамою від нього жодних звісток. Ні подарунків на дні народження, ні слова «привіт» телефоном, нічого…
А тепер він з’явився і ще щось сміє вимагати? Як йому не соромно? Приліз, як обдертий кіт просити милостиню. А де ж ти був увесь цей час? Зайшовши назад до квартири, я почув розмову батьків. Батько розповідав, як він поїхав жити до іншого міста, з іншою жінкою.
Там у нього невдовзі з’явилася дочка. Але щось у них не задалося, й дружина його вигнала, і він залишився один. Йому довелося винаймати однокімнатну квартиру. Але грошей вистачало тільки на оренду. А потім ще й здоров’я підкачало: нога почала відмовляти, виникли проблеми із серцем.
З роботи довелося піти, а пенсії навіть не вистачало на житло. Він вирішив звернутися по допомогу до своєї дочки, але вона відмовила. Докорила, що вона пам’ятає його лише нетверезим. Ось він і згадав про мене, сподіваючись, що я не зможу йому відмовити.
По суті, він мій батько, але тільки біологічний. Більше я від нього нічого не отримав.
Того дня батько пішов без відповіді. Я обіцяв подумати, та подзвонити йому. Але чи повинен я допомагати людині, яку зовсім не знаю?
Він для мене зовсім чужий. Я все життя вважав його зрадником, а тут він з’явився і ще щось просить. Як вчинити у такій ситуації? Залишитися людиною і допомогти йому, чи вчинити, як його дочка?
