10 років тому я вийшла заміж за хорошу людину, розважливу, якщо можна так сказати. Ретельного у всіх сферах життя.
Жити я стала у чоловіка. Знала, що однокімнатна квартира – не його, а батька. Але тоді ми були досить молоді, питання житла, певне, не зовсім було оформлене в голові.
Самі батьки та молодший брат жили в іншому містечку у своєму будинку. Ця ж житлова площа дісталася батькові від брата. Це я пишу задля загального розуміння картини.
Жили та жили. Через рік народилася дитина. Я пішла у декрет, чоловік працював. Не досидівши до кінця декрету, я вийшла на роботу ближче до будинку, щоб і з дитиною встигати, і по дому, і заробляти копійку. Тож ми почали відкладати гроші.
У мого чоловіка є молодший брат, такий собі Іванко — улюблений син. Моє ставлення до нього завжди було байдуже, бо палець об палець він не вдарить.
За всі його “хочу” вічно розплачувалася моя свекруха. А він лише вважав, на що та як ми витрачаємо свої зароблені гроші. Ще роздавав поради, як виховувати дитину (при цьому своїх не маючи).
І ось років 5 тому він приїжджає до нас на поселення. До цього він не працював і потягом до праці не вирізнявся. Роботи він не шукав. Вранці ми йшли на роботу, а він дивився телевізор.
Через деякий час я допомогла оформити його через приятельку. Допомогли йому там затриматись. З ним проводилися бесіди про дорослішання і необхідність працювати і так, десь терпіти.
Сяк-так відпрацював він півтора року і збирався додому. Звільнився, сказав, що в місті йому тяжко. Ми з чоловіком за ці кілька років накопичили на початковий внесок і взяли іпотеку на квартиру трохи подалі (ближче фінансово не потягли б). Спокійно платили щомісяця, принагідно вичікуючи, поки дитина стане старшою, щоб могла до школи і зі школи ходити сама.
До речі, за ці роки ми допомагали батькам чоловіка. Купили пральну машинку, плиту, стінку до зали. Десь готівкою, речі з тих, що дорожчі, щоб не били по кишені.
Не сказати, що ми окупували цю квартиру і сиділи, склавши руки. Ми жили своєю родиною, при цьому не ображаючи родичів чоловіка (як мені здавалося). Брат тим часом роботи міняв, ніде не затримувався. Міг дозволити не працювати собі влітку, бо сезон відпочивати, а в останній рік взагалі жив на всьому готовому у молодої дівчини.
І як грім серед ясного неба останніми днями серпня дзвінок батька, щоб ми з’їжджали. Ось зараз. Треба влаштовувати молодшого брата, путівку в життя йому і все супутнє.
А тут у прямому значенні слова на носі час навчання, необжита іпотечна квартира, віддаленість від школи та робіт. Розмова про терміни, про місце проживання брата, про його можливість поки що пожити одному в іпотечній квартирі не мали жодного значення.
А за день до 1 вересня, повернувшись із роботи, бачу картину: сумка та братик, який приїхав жити зі словами: «я давно мріяв жити у цьому місті». Навіть часу зібратися та з’їхати не дали.
Ми переїхали. Від сім’ї чоловіка більше жодного дзвінка. Чоловік розчавлений.
І ось тут у мене питання, яке не вкладається в моїй голові. Ця сліпа любов до молодшого застигне очі настільки, що все інше не важливо?
Може я не права і з боку видніше, як бути далі. Адже рано чи пізно якесь продовження спілкування чи історії буде?
