Це дуже сумна для мене історія, про те, що буває, коли батьки не прислухаються до своїх дітей.
Коли мені було 5 років, зі мною трапилося кілька трагічних речей… спочатку в обличчя вкусив ротвейлер і мені перешивали все обличчя, потім я пережила розлучення батьків, що супроводжувався скандалами, а потім звикала жити в новій родині…
Але історія не про це. Приблизно з 6 років зі мною стали відбуватися дивні речі. Це зараз я знаю як це назвати: дежавю… а шестирічна дитина зрозуміти цього не могла. Не важливо, чим я займалася, будь-якого дня, а іноді й не по одному разу, зі мною траплялися ці дежавю, яких я дуже боялася.
Здавалося, що я вже бачила цю ситуацію, і навіть знала, що станеться за кілька секунд. Я вирішила звернутися до мами, але отримала відповідь – не вигадуй. Зверталася до однолітків із запитанням чи буває з ними таке, але мені покрутили пальцем, і мені довелося змиритися.
Я завжди була дуже активною дитиною, брала участь у всіх шкільних заходах, добре вчилася, займала перші місця в інтелектуальних марафонах, але ці дежавю не давали мені спокою.
Тоді, бувши допитливою дитиною я почала шукати відповіді… але що могла знайти дитина. Я зверталася до віри, часто молилася і просила Бога лише про одне, щоб ці дежавю припинилися. Чого я боялася? Можливо, зараз це здається смішно і безглуздо, але я боялася саме від незнання – що ж зі мною відбувається. Коли я зрозуміла, що віра мені не допомагає, я почула десь про екстрасенсів, і почала думати, що можливо я маю магічні здібності і передбачаю майбутнє, але на душі легше не стало.
У віці 7 років, ці нескінченні страхи не давали мені більше жити… І Слава Богу, що я нічого не зробила з собою. Потім я з’ясувала, що у мами проблеми із серцем, і подумала, що й у мене якісь проблеми із серцем. У 9 років я стала пити валокордин, але нічого не допомагало. Громадянства, до того, як мені виповнилося 14 років, у нас не було, тому з 6 до 14 років я майже не відвідувала жодних лікарів, а шкільні перевірки пропускала, залишаючись вдома, тому звернутися до лікарів у мене можливості не було.
У 14 років у мене стався судомний напад на навчанні, який і став ключиком для вирішення загадки. Але моя мама не вважала за потрібне обстежити мене. Дежавю тривали і ось у віці 18 років, у мене знову стався судомний напад, але тепер я твердо вирішила що вже доросла і повинна сама зайнятися своїм здоров’ям.
Через невропатолога записалася до лікаря, і той призначив мені купу обстежень. Приблизно через пів року я нарешті зібрала всі папери, пройшла обстеження, і знову потрапила на прийом до лікаря, яка підтвердила діагноз. Вона призначила мені препарати, і я майже вже вийшла з кабінету, коли вона запитала:
– А абсанси у тебе бувають? Я відповіла що не знаю що це, і вона пояснила мені що це щось на зразок дежавю і в повних фарбах розписала мені всі відчуття, які я на той момент переживала все своє життя… Це був найважливіший день у моєму житті. Я ревіла напевно кілька днів.
Не знаю, що я відчувала і як це передати словами. Біль, образу на матір, полегшення? Все змішалося в моїй голові. А ще через пів року випадково спілкуючись з батьком, який давно забув мене, я дізналася, що перший судомний напад стався у мене саме в п’ять років, але батьки були надто зайняті розлученням і не звернули на це належної уваги.
Якби мене обстежили у віці 5-6 років, то шанси позбутися цього діагнозу були дуже високі, і головне я не страждала б 12 років.
Для чого я написала цю історію? Тому що коли недавно я поділилася нею зі своєю подругою, та стала на бік моєї матері і сказала, що складно повірити 5-річній дитині. Я знаю, що діти здатні на вигадки, але порада вам батьки та майбутні батьки, прислухайтеся до своїх дітей.
P.S. Зараз мені 22, я на 3 місяці вагітності, і через діагноз, препаратами які приймаю, ставлю під загрозу свою майбутню дитину,
