Батьки розлучилися, коли мені було чотири роки. Що вже в них сталося, нікому невідомо. Мама завжди туманно говорила, що вони з батьком не зійшлися характерами.
Мовляв, одружилися зарано, виявилися різними за духом та способом життя. Заміж вона більше не вийшла. Може, якісь чоловіки у її житті й були. До квартири вона їх ніколи не приводила.
Я закінчила школу, здобула освіту. Почала працювати, зустріла Вітю. За рік він зробив мені пропозицію. Ми одружилися. Мамі мій обранець сподобався не одразу.
– Дивись, дочко, не помилися. Як би потім не з’ясувалося, що ви одружуєтеся зарано і не готові до спільного життя, — застерігала матінка.
Я на її слова не звернула уваги. Зрозуміло, хто спарився на окропі, той і на холодну воду дмухне.
– У нас із Вітею все буде інакше, — твердо сказала я.
Мама у відповідь тільки хмикнула, подивимося, мовляв. З деякими проблемами ми все ж таки зіткнулися. Але й ті не такі вже й глобальні, щоб розлучатися.
Класична ситуація. Молода сім’я поневіряється по орендованих квартирах і страждає від відсутності власного куточка. І це при тому, що вільне житло у нашій родині є.
П’ять років тому бабуся, мамина мама, переїхала до нас. Її однокімнатну ми одразу ж здали та продовжуємо здавати її до цього дня. Нещодавно Вітя мені каже, що безглуздо жити на орендованій квартирі, коли є житло, цілком придатне для життя. Питання купівлі власної нерухомості ми поки що відклали.
Це такі витрати, що життя перетворюється на іпотечний кошмар. Вся зарплата йде до банку. А жити та насолоджуватися життям на що? Адже молодість лише один раз буває.
Я подумала, що чоловік має рацію. Чому б мамі не віддати мені квартиру? За бажання ми навіть могли б її з часом викупити. Віддавали б їй якусь суму, яка б не сильно вдарила по наших фінансах.
Поговорила я з матір’ю, змалювала ситуацію. Сказала, що без її допомоги нам не обійтися. Зрештою, хто їй важливіший, квартиранти чи власна дочка. Мама дала згоду, і за місяць ми з Вітею переїхали до бабусиної квартири. Зробили ремонт, не взявши у наших батьків жодної копійки.
А ще через місяць мама видала таке, що в мене досі волосся дибки.
– Донечка, я виходжу заміж. І мені потрібні гроші на весілля. Пропоную вам дати мені тисяч сто у рахунок майбутніх платежів за бабусину квартиру.
У мене очі на лоба полізли. Мама виходить заміж? Та спокійно підтвердила, що вже багато років зустрічається із хорошим чоловіком.
– Тепер, коли ти заміжня і живеш своє життя, я можу подумати й про себе, — додала мати.
Добре, це я ще можу збагнути. Але навіщо, питаю я, тобі весілля, та ще й таке дороге. Тобі ж не вісімнадцять. У вашому віці набагато розумніше просто розписатися по-тихому.
– Може, ти ще й білу сукню зібралася вдягнути? — скептично спитала я матусю.
Та кивнула. Так, мовляв, і біла сукня, і бенкет. Все буде так, як і належить бути. Я, мовляв, маю на це право, і вік тут ні до чого. Просто курям на сміх, подумала я. Уявляю, як сміятимуться працівники РАЦСу. Молода була не молода. А наречений, мабуть, сивий дід із палицею.
– Мамо, у нас зараз немає стільки грошей, — сказала я, коли та знову нагадала про свою пропозицію.
І кредит ми взяти не можемо, є ще незакриті. Вітя нещодавно новий телефон купив, дуже дорогий. І у відпустку ми путівки взяли у розстрочку. Треба ж нам і відпочивати, не лише працювати цілими днями.
І тоді мама заявила, що продаватиме мою квартиру. Їй, мовляв, треба гроші, чекати я не можу. Отриману суму поділимо на двох.
– Мені якраз вистачить на весілля та життя, а ви додасте і купите собі своє житло, — безтурботно сказала матуся.
Я знову нагадала, що ми не хочемо зв’язуватися з іпотекою.
– Ти ж обіцяла, що квартира моя. А тепер даєш задній хід, – дорікнула я мати.
Та подивилась на мене здивовано. Коли, мовляв, я тобі таке казала. Я сказала, що ви можете тимчасово пожити, поки собі на житло не назбираєте.
Ну ось, навмисне вона, чи що, прикидається дурепою. Ще раз їй говорю, що накопичити ми ніяк не зможемо. І так по вуха у боргах.
Мати глянула на мене, як баран на нові ворота. Каже, а я тут до чого. Ви назбирали борги, не я. Мені теж потрібні гроші, і я маю мою квартиру. Я просто в шоку. Добре, чоловік мене підтримав. Мовляв, не має теща права продавати квартиру без твого дозволу. Це наше житло.
Я мамі так і передала. А вона мене на сміх підняла. Каже я маю всі права. Захочу продам, а захочу, взагалі безхатніх пущу жити.
Я їй відповіла, якщо так, не мати вона мені більше. Так вчинити зі своєю дитиною. Через якесь там весілля, з людиною, яку я навіть не знаю, позбавляти нас із чоловіком даху над головою. Нехай лишається зі своєю квартирою і без дочки. А ми щось придумаємо.
