— Бери, бери, онучку… Тільки мамі не кажи… Купи собі щось смачненьке

— Наталко, дитинко, приїжджай! У мене тиск підскочив, а пігулки скінчилися, — Поліна Іванівна зателефонувала внучці мало не плачучи.

— Як це так? Адже я вчора була в тебе, чому не сказала, що скінчилися? Може, швидку викликати? – Злякалася Наталка. — Ти Мишкові зателефонуй, він швидше прийде. Він же з тобою на одній вулиці живе!

— Та він щось слухавку не взяв. Зайнятий, мабуть… А лікаря поки не треба, мені б пігулки… — тихо сказала бабуся.

– Добре. Лежи, я зараз на таксі приїду, — Наталка була готова хоч на край землі заради Поліни Іванівни.

Втім, Наташа змалку була відповідальною людиною. Вона рано навчилася готувати і завжди прибирала у своїй кімнаті сама.

У сьомому класі дівчинка також самостійно влаштувалась на підробіток і на повну стала допомагати батькам та коханій бабусі.

Мишко ж, який народився на чотирнадцять років пізніше, був для всієї родини майже, як довгоочікуваний подарунок. Наталя теж любила брата, а бабуся й зовсім у ньому душі не чула.

Поліна Іванівна здувала з нього порошинки, гладила по вихрастій голові, пестила. А коли трохи підріс, підсовувала йому на кишенькові витрати.

— Бери, бери, онучку… Тільки мамі не кажи… Купи собі щось смачненьке.

І Мишко купував. Газовані напої, булочки, цукерки. До восьми років він став сам, як булочка, чим ще більше розчулював батьків і бабусю.

З Наталкою все було інакше: вона була тендітною, дзвінкою та діловою. Як старша сестра, вона часто займалася з братом, несла за нього відповідальність.

Дорослі пояснювали це просто: «старша сестра повинна». Так і виходило, що Мишкові дозволяли все, а Наталці – тільки «бути розумницею».

***

– Ти в нас молодець! Наша гордість! — бабуся посміхалася, дивлячись на онучку. Того вечора було якесь свято, і гроші, що їм подарували бабусі, Поліна Іванівна віддала онукові. – Ти й сама все можеш. А Мишко … Він же ще дитина.

– Йому вісімнадцять скоро! Настав час за розум взятися! — нагадала Наталка.

— Ну то й що? Нині хлопчики пізніше дорослішають.

Мишко працювати не поспішав. Він сяк-так закінчив школу і замість того, щоб готуватися до вступу в інститут або коледжу, гуляв відчайдушно, при цьому він завжди просив у бабусі грошей «на проїзд чи кіно».

Ось і тоді бабуся засунула йому в руку гроші. Наталка зауважила, що це була досить велика сума.

— Навіщо ти у бабусі гроші береш?! Ти ж сказав, що тебе друг підвезе, — нагадала вона братові, коли вони вийшли надвір.

— Ну… підвезе, так. Але бабки зайвими не бувають, — посміхнувся він.

Наталя зрозуміла, що розмова нічого не змінить. Проблема була глибшою.

Але незабаром ситуація змінилася: бабуся захворіла.

Мишко на той момент активно шукав себе, і йому було не до сімейних справ.

А ось Наталя, як найвідповідальніша у родині, розуміла, що бабуся сама не справляється, і часто приїжджала до Полини Іванівни з подарунками.

Свіжа випічка з пекарні, м’ясні делікатеси, ікра… — все було для бабусі.

Бабуся, як завжди, зустрічала внучку і з удаваною суворістю говорила:

— Та що ж ти тягаєш, Наталко? Я не маленька. Та й пенсію маю!

Але в її голосі було тепло, а в очах радість. Так тривало досить довго. Поки одного разу, рано-вранці, не пролунав дзвінок.

— Наташенько, приїжджай, щось мені недобре. Тиск… Пігулки скінчилися, ти вже привези, зроби добру справу.

Наталя примчала за сорок хвилин. Бабуся сиділа у кріслі, тримаючи в руках тонометр.

– Ну як?

— Нічого, жива, — пожартувала бабуся, але було видно, що їй не добре.

– Пігулки привезла. Але їх треба після їди. Зараз зроблю бутерброд, я тобі вчора привозила відварений язик. Будеш? Або просто з ковбаскою? — Наталя відчинила холодильник. І застигла.

Там було порожньо. Ні ковбаси, ні пиріжків, які вона привозила напередодні.

– Бабусю, – Наталя обернулася. – А де все? Невже ти з’їла за день?

Поліна Іванівна відвела погляд.

– Де їжа? – повторила запитання онука.

— Так… Гості були.

– Хто? – насупилась Наталка.

— Мишко заходив. — Бабуся зам’ялася, дивлячись у вікно. — Ну, трохи перекусив.

За кілька хвилин з’ясувалося, що «трохи» — це цілий пакет їжі. Брат з’їв навіть печиво, яке Поліна Іванівна могла їсти тиждень.

Наталя зітхнула. Якби це було вперше…

Мишко навідувався до бабусі регулярно. Ішов ситий і з парочкою контейнерів у руках.

— Там начебто шматок сиру залишався. Давай, я доїм, — пробурмотіла бабуся.

Сир і справді був, з оливками. Мишко оливки не їв, мабуть тому й залишив його бабусі.

Того вечора Наталя знову завантажила бабусі аптечку та холодильник і, переконавшись, що тиск прийшов у норму, поїхала додому до чоловіка.

Через кілька тижнів Наталя знову приїхала до Поліни Іванівни. Цього разу у бабусі був гарний настрій, і вона поділилася секретом:

— Тільки ти нікому не кажи, — майже пошепки сказала бабуся, коли вони сиділи на кухні. — Я дала Мишкові грошей. На права вирішив навчатися. Ось який молодець!

— Багато дала? – Наталя напружилася.

— Скільки змогла. Все нині дорого…

– Ясно. — Наталка полізла в гаманець і залишила на полиці кілька купюр, мало що. Знала, що Поліна Іванівна могла віддати онукові все. А той брав. Навіть не думав, що це могли бути останні гроші.

Щоправда, цього разу Михайло знахабнів у край.

— Наташо, мені соромно просити, але мені б до пенсії три тисячі. Є в тебе? — Поліні Іванівні важко давалися слова. Вона дзвонила і просила про допомогу в окремих випадках.

– А що сталося?

— Пральна машинка зламалася, а руками важко прати…

— Бабу, я, звичайно, дам, але ти мені чесно скажи, куди в тебе пенсія поділася? Ще і я тобі залишала гроші. Знову на Мишка витратила?

– Ні, нічого не витрачала. Не знаю, куди все поділося, — невпевнено промовила Поліна Іванівна.

Коли Наташа подзвонила братові, той не приховуючи, заявив:

— Вона дала мені гроші на довідку для прав.

– На довідку?! А що це платно?

— Ну, так.

– У поліклініці за п’ятсот гривень роблять!

— У поліклініці треба чергу чекати і ходити по лікарях. А я зробив за десять хвилин.

Наташа була така зла, що просто скинула виклик.

Тоді вона зрозуміла, що треба щось міняти. Молода жінка порадилася з чоловіком, і той запропонував їй план порятунку бабусиного гаманця.

На початку літа вона переконала бабусю поїхати в санаторій, «підлікуватися та змінити обстановку».

Путівку оформила швидко, заразом запропонувала після пожити у свекрухи на дачі. Сама на цей час вона переїхала в бабусин будинок.

За кілька днів у гостях з’явився Мишко.

— Ба, я за… — він завмер, побачивши Наталю. – А… ти? Де бабуся?

— Відпочиває у санаторії.

Мишко поліз у холодильник і побачив у ньому тільки оливки.

– Це що? Тьху!

— Нема їжі, — спокійно сказала вона. — Грошей також.

— Мені треба дати інструкторові. Ну… Сама розумієш.

– Ні, не розумію.

— За додаткові заняття, — брат потер пальці, натякаючи на гроші. — А ще б машиною треба почати займатися…

— Тобі потрібні права? Машина? Ось і зароби на все сам!

– Хто мене візьме? Я ж тільки в коледжі навчаюсь, — надувся він.

– А ти подумай і зрозумієш, хто може взяти. Оголошення подивися. Шукай. Машину утримуватиме теж бабуся?

— Працювати не хочу, вчитися також. А грошей мені й так дадуть, – заявив брат.

– Ось як? А якою машиною ти збираєшся керувати? – Напружилася Наталка.

Не вистачало ще, щоб Мишко змусив Поліну Іванівну якісь кредити на себе оформити заради його забави.

— Так старим дідівським «Запорожцем»… Він все одно стоїть у гаражі, ніхто не їздить на ньому.

Наталя не втрималася і засміялася. Та машина простояла в гаражі сорок років, і щоб її поставити на хід, потрібні були чималі гроші.

— Правду кажуть, хлопчики до п’ятдесяти років розумом дорослішають… Ти думаєш, вона в ідеальному стані? Сів і поїхав? Ні, Мишко. Її треба в сервіс заганяти і порпатися з нею.

— Ну, я про це вже думав. Нехай мені твій чоловік її зробить. У нього ж автосервіс, люди. Коротше, грошей дай! — заявив Мишко, ніби це було зрозуміло.

— Іди гуляй, Мишко! Поки я не почала тебе виховувати старим добрим дідівським ремнем!

На другий день Наталя передала слова брата чоловікові.

— Хлопчикові зайнятися нічим? Треба з нього мужика робити. І чим раніше, тим краще, — похитав головою чоловік.

— Візьми його до себе в автосервіс на підробіток. Нехай навчається, практикується і потім сам усе робить. Буде при справі, за фахом.

— Я б узяв, та чи піде він?

— Якщо ріг достатку перекрити, то піде, — сказала Наташа. Вона поговорила з матір’ю і та на синочка натиснула.

Бабуся не могла нічого зробити: була на відпочинку, і онук хоч і хотів їй поскаржитися, та не зміг.

Стажистом Мишко став швидко, але працювати спочатку не хотів. Ходив у білій майці сервісом, у білих кедах…

Тільки все на перекурі, та в телефоні. Хлопці з нього посміювалися, а начальство оцінило по совісті: зарплату отримав у вигляді пачки тютюну.

— На що заробив, те й отримай, — сказав зять.

– Та я… — почав Мишко, але слухати було нікому. Та й незабаром зрозумів він, що машину треба ставити на колеса. А само собою тепер нічого не робиться.

— Гаразд, кажіть, як працювати правильно, — буркнув він, начепивши робочий комбінезон.

Перші два тижні він повертався додому втомлений та роздратований. Але потім щось клацнуло.

Він почав ставити запитання, намагався сам розбирати деталі, затримувався, щоб доробити розпочате. У коледжі також помітили, що хлопець змінився. Більше залучений став, тямущий.

Через пів року Мишко вже мав посвідчення водія, а через рік «Запорожець» стояв на колесах, з новим акумулятором, коробкою і повністю обслужений. Мишко навчився не лише лагодити, а й заробляти, допомагаючи іншим автовласникам.

Наступного літа дідова машина блищала так, наче тільки зійшла з конвеєра. Мишко пофарбував її, купив нові диски та зайнявся салоном. Загалом гроші йшли у «справу».

Якось він з’явився у бабусі на порозі.

– Мишко! Проходь, я млинців напечу! — заметушилася Поліна Іванівна.

– Не треба, ти давай, збирайся, – сказав він, діловито дивлячись на бабусю.

– Куди? – ахнула вона.

– Повезу тебе кататися.

Бабуся дістала з шафи свою найкращу сукню, нафарбувала губи та очі. Вона йшла з Мишком під ручку, горда і трохи схвильована — наче біля під’їзду на неї чекав цілий кортеж високопосадовців.

А коли у дворі вона побачила той самий “Запорожецн . що сяє на сонці, – на якому вони з чоловіком їздили в молодості і яким так пишалися, очі її наповнилися сльозами.

Мишко відчинив перед нею дверцяьа і бабуся сіла в машину, погладжуючи панель і примовляючи:

— Оце подарунок… — прошепотіла вона.

Наталя з чоловіком стояли осторонь і дивилися на них. Бабуся сміялася, а Мишко розповідав, як сам міняв «кожний гвинтик». І було ясно, що він уже не той хлопець, котрий приходив до бабусі за грошима.

Тепер Мишко став дорослим, і ним можна пишатися. І Наталкою, звичайно ж, теж…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!