Моя старша донька Ольга познайомилася з Володимиром, моїм нинішнім зятем, коли навчалася на третьому курсі.
Вперше вона привела його до мене вранці. Я прокидаюся, і бачу їх удвох на кухні за столом, вони пили чай. Дочка моя тоді підскочила, розхвилювалась і вигукнула:
— Мамо, доброго ранку! Це Вова. Вирішила вас познайомити.
— Вітаю, — молодий й недоглянутий хлопець простяг мені руку.
Моє перше враження про нього вийшло жахливим, і в міру знайомства ставало лише гірше. Це був зовсім не той хлопець, за якого я хотіла б віддати дочку заміж. Тоді я присіла до них за стіл і в нас завелася розмова.
– Вова, ти десь працюєш? Чи вчишся? – поцікавилася я.
— Навчався у тутешньому коледжі на електрика, але вирішив піти. Не моє це. А щодо роботи, — жваво заговорив він, і навіть якось гордо, — підробляю написанням текстів для пісень, та й сам часто граю на вулицях, коли виїжджаю до міста.
У той момент мені було важко стримувати своє обурення та шок від того, що хлопець моєї доньки виявився вуличним музикантом.
Я завжди була впевнена, що такою діяльністю не можна заробити собі на життя і це абсолютно марна трата часу! Усміхнувшись, я з натяком запитала Вову:
— А що з приводу основної роботи у майбутньому?
— Не думаю, що піду ще кудись. Мене влаштовує перспектива міського музиканта. З моїм талантом я багато чого досягну.
– Мама! — вигукнула Оля. – У якому столітті ти живеш? Зараз це дуже успішна професія, не чіпляйся так за ваші застарілі стереотипи.
— Я нічого не кажу, і тим більше не наказую йти вчитися. Ваша справа. Ви сидіть, а я піду до кімнати.
Так пройшло наше перше знайомство із Володимиром. За кілька місяців вони з Олею зіграли весілля. Ця новина мене теж не втішила.
– Олю, ну як же так! Ви подумали про те, де житимете?
— Ми вирішили, що житимемо в нього. А потім вже ближче до міста переберемося (жили ми в селищі неподалік міста).
— Мені ось здається, — повчально зауважила я, — що перед тим, як виходити заміж, дівчина має подивитися на поведінку чоловіка у всі сезони. Ви навіть один одного не впізнали як слід, а вже спільну долю будуєте. А чи ти впевнена, що він “той самий”?
Донька ображено огризалася, а потім зібрала свої речі та переїхала до Вови. Тоді я подумала: “Господь с тобою, роби, що хочеш. Впевнена, що незабаром прибіжить назад”. У мене не було жодної довіри до її чоловіка.
Через рік так і сталося. Однак на порозі своєї квартири я побачила не тільки дочку, а й Володимира, що привітно усміхався. На моє запитання про те, що вони тут роблять зі своїми валізами, мені відповіли:
— Ми трохи поживемо з тобою? У нас, точніше, у батьків Вови, виникли невеликі труднощі з ремонтом.
Так, не питаючи навіть мого дозволу, вони оселилися в мене, і жодної копійки не вкладали в оплату квартири, їжі та всього іншого.
Пізніше я з’ясувала, що вони переїхали до мене, тому що я весь час пропадаю на роботі, тяжко працюючи й заробляючи на оплату навчання двох моїх дочок.
Забула згадати молодшу доньку. Їй двадцять, навчається у столиці на платному. Тому вся квартира практично весь день була в їхньому розпорядженні.
Ви запитаєте, як я дізналася про їхні наміри? Якось, повернувшись з роботи раніше, я випадково підслухала їхню розмову у спальні.
— Ми довго ще житимемо у мами?
— Ну ти ж розумієш, що тут набагато зручніше, ніж там, — говорив зять.
— Я б хотіла вже переїхати кудись з тобою трохи далі від усіх, почати жити окремо, адже пора вже.
Їхні слова вразили мене до глибини душі. Ось так дурити рідну матір треба ще вміти. Мені хотілося вдертися до них у кімнату, але я вирішила дослухати їхню розмову.
— Точно, у тебе ж мати відкладала гроші на оплату навчання Свєти (моєї другої доньки) на наступний рік.
— Ти пропонуєш їх позичити? – З сумнівом запитала Оля.
— Навряд чи вона так просто їх віддасть… — невпевнено сказав Володимир.
Тут я вже не витримала і зайшла до них у спальню, вигукнувши:
— Навіть нічого думати не треба! Вам ці гроші ніхто не позичить і не віддасть просто так. Не чекала такої зради від тебе, Олю.
Дочці стало соромно, вона опустила голову. Замість неї почав говорити Володимир:
– А що ви хотіли? Усі батьки намагаються допомогти своїм дітям, хтось навіть квартири дарує. А ви все тільки своїй молодшій віддаєте, так хіба чесно? Ось нам і здається, що ваші гроші на навчання Свєти повинні піти нам на оренду квартири. У місті й на роботу влаштуємось.
– Ти мені тут локшину не вішай! Знаю я, як ти гориш бажанням кудись влаштовуватись.
Замість вибачень я отримала лише закиди, що нічого не роблю для дітей, хоча завжди чекала від них подяки за працю.
– Отже, так. Уявімо, що я нічого не чула. Ви просто збираєтесь і йдете, куди хочете. Грошей навіть на дорогу можете не просити.
Вилаявшись, Вова почав поспіхом збиратися, повторюючи раз у раз, що я роблю помилку, ставлячись до них з такою, як він висловився, неповагою.
Варто також згадати його слова про склянку води в старості, яку, звичайно, за його логікою, мені ніхто не подасть потім.
Найбільше мені було прикро за марну надію. Попри підозри про погані наміри зятя, які в мене були ще з самого початку, я сподівалася, що він гідний Олі. Хоча тепер я розумію, що вони справді один одного гідні.
