– Діно, тут така справа, в Анжели проблеми…
– У неї завжди проблеми. Для чого мені ця інформація?
Я намивала посуд на кухні, а чоловік Сергій стояв за моєю спиною і ділився новинами своєї старшої сестри Анжели. Ці новини були мені зовсім не цікаві.
– Ні, цього разу все серйозно, – вів далі чоловік, не звертаючи уваги на мою байдужість. – Вона з Олексієм розлучається. Зовсім!
– Сергію, це, чесно кажучи, не новина. Скільки я їх пам’ятаю, вони завжди то миряться, то розлучаються. Від мене ти що хочеш? Щоб я помирила їх? Не зрозумію!
– Та ні. Я до тебе з іншого питання. Розумієш, Анжела пішла з дому, і тепер їй жити ніде.
– Це вже цікаво! – я вже здогадувалась, до чого він хилить.
– Давай пустимо її пожити в нашу міську квартиру!
Ось тут все склалося у логічну картину. Стало зрозуміло, чому він крутиться довкола мене, як кіт біля сметани. Адже це у мене були обидва комплекти ключів від нашої затишної та просторої міської квартири.
Річ у тім, що ми нещодавно переїхали в новий будинок за містом – здійснили свою давню мрію. А квартира поки що пустувала. Квартирантів ми пускати туди не збиралися.
Продавати теж не хотіли – у нас підростав син, і ми планували подарувати йому цю квартиру, коли він надумає завести свою сім’ю та розпочне самостійне життя.
А поки що квартира стояла і мозолила очі, як виявилося, родичам Сергія. А я йому, між іншим, відразу сказала:
– Збреши. Скажи, що ми квартиру продали!
Ні, він, як завжди, все виклав, усім розляпав про наші плани. І ось тепер розплачуємось.
– Анжелу? Впустити в нашу квартиру? – примружилася я. – Надовго?
– Звідки я знаю! Скільки у вас триває цей жіночий бзік? – він усміхнувся, намагаючись розрядити жартом.
– То я не зрозуміла. Вони розлучаються, чи ні?
– Так, Анжела сказала, що розлучаються. Але ж ти розумієш, що це все на емоціях. Ну поживе у квартирі тиждень, інший. Прибіжить туди Альоша з букетом квітів. Помиряться на нашому ліжку.
– Фу, тільки не це!
– Не суть! Я тобі кажу, що це все ненадовго. Я впевнений.
– Ну, якщо так, то гаразд.
З Сергієм сперечатися було марно, він завжди домагався свого, коли мова заходила про його сестру.
І я пішла шукати ключі від квартири, які зберігала у своєму комоді.
– Тільки дивись, щоб вони не перетворили це на традицію, – сказала я, повертаючись у кухню і демонструючи йому знайдену зв’язку ключів.
– Що саме? Миритися на нашому ліжку? – Він голосно засміявся.
– Сергію, припини. Я про те, що звикнуть користуватись нашою квартирою, як своєю власною… Я ж казала тобі, давай збрешемо, що квартиру продали. А ти…
– Люба, ну як збрешемо? Все ж потім спливе назовні.
– Нічого не випливе, якщо “хтось” не говоритиме!
Я простягла йому комплект ключів. Другий такий самий, з брелоком у вигляді маленької срібної сови, залишився в мене. Про всяк випадок.
Сергій відвіз ключі Анжелі, а я якось закрутилася в метушні днів, що зовсім забула про ці ключі, про цю квартиру. Нове життя за містом, облаштування – це все займало мене повністю.
Лише через пару місяців, коли я розбирала старі речі, мені на очі потрапив мій комплект ключів із совою. І я раптом згадала про зовицю.
– А як там справи в Анжели з Олексієм? – поцікавилася я у чоловіка ввечері. – Ми щось так давно не бачилися.
Чоловік знизав плечима, не відриваючись від телевізора.
– Якщо щиро, я навіть не знаю. Ми так давно не збиралися сім’єю. Мама скаржилася, що не може зібрати нас разом. Там би й побачились з Анжелкою. А, можливо, і з Льохою.
– Так вони розлучилися, чи ні?
– А я звідки знаю? Я з нею не спілкувався.
– Просто мені треба на квартиру з’їздити, забрати з комори деякі речі. Ключі ти не повертав мені. Невже Анжела досі там мешкає?
– Ось чесно, не знаю. Якби ти не сплатила за послуги на пів року наперед, ми б швидше згадали. Може й ні. Може, вона вже давно з’їхала.
– Ключі у неї?
– Так. Вона не повертала.
– Значить, живе, – констатувала я.
– Вона могла просто забути повернути ключі, – знизав плечима Сергій.
Знаючи Анжелу, так, могла забути. Могла забути про ключі, про нашу ласку, про все на світі. І я вирішила з’їздити, перевірити та дізнатися, чи живе там моя зовиця, і, якщо ні, забрати в неї комплект запасних ключів.
Але те, що я побачила, приїхавши у свою квартиру, шокувало мене.
***
Під’їхавши до будинку, зауважила, що на балконі висять чужі речі. Точно не Анжели – вона в такому не ходитиме. Якісь квітчасті сукні, чоловічі сорочки.
Я підійнялася на свій поверх, зупинилася перед дверима. Спробувала відчинити своїм ключем, але двері виявилися закритими на клямку зсередини.
Почувши, як я намагаюся відчинити двері, хтось за ними заметушився. Я почула голоси, приглушені, але досить виразні, щоб зрозуміти: це не був голос моєї зовиці. Голоси були чоловічі, говорили незнайомою мені мовою, що звучала різко і гортанно.
Нарешті, двері прочинилися, і у вузьку щілину я побачила трохи смагляве, неголене обличчя чорнявого чоловіка східної зовнішності.
– Ви хто такий? Що ви тут робите? – я одразу перейшла на крик, відчуваючи, як усередині все закипає від обурення.
Чоловік глянув на мене, насупивши свої густі брови.
– А ти хто така? – відповідав він ламаною українською, з сильним акцентом. – Чому лаєшся?
– Я хто? Я господарка цієї квартири! Моєї квартири!
Він похитав головою, в його очах майнуло щось на кшталт глузування.
– Слухай, ти не господиня. Господиню я бачив. Її Анжелою звуть. Добра хороша жінка.
– Ах так? – розлютилася я, дістаючи з сумочки телефон.
Я набрала номер Анжели. Не бере! Почала дзвонити Сергію. Той одразу підняв.
– Ти не уявляєш, що зараз відбувається у нашій квартирі! – випалила я, потім плутано і дуже емоційно описала свій візит до нашої квартири, не пропускаючи жодної деталі.
Поки говорила із Сергієм, побачила, що за спиною чоловіка мелькають якісь люди. Багато людей. Подібної з ним зовнішності. Усі вони вивчали мене з цікавістю, наче я якийсь музейний експонат.
А я була у нестямі від сказу! Анжела! Вона перетворила нашу затишну квартиру на справжнісінький гуртожиток!
Тим часом Сергій терпляче вислухав мою розповідь.
– Зараз же додзвонюся до сестри, – пообіцяв він, коли я закінчила, і кинув слухавку.
Я в цей час так і стояла під пильними поглядами людей, які вивчали мене. Їх було четверо: три чоловіки різного віку, та жінка приблизно моїх років.
Вони говорили між собою своєю мовою, раз у раз тицяючи в мене пальцем, а іноді посміювалися. Всередину квартири вони мене не пускали.
– Ти не господиня! Господиня добра! А ти інша!.. – звучало у мене у вухах.
– Звичайно, добра! – думала я з гіркотою. – Впустила у мою квартиру цих наївних людей, а мені потім розгрібати!
Нарешті задзвонив телефон. То був Сергій.
– Все нормально. Я поговорив з нею… – сказав він.
– Нормально?! Що? Вона здала квартиру цим приїжджим, перетворила її на нічліжку, а ти кажеш «нормально»?!
– Вона зізналася.
– Та не потрібне мені її зізнання! Коли ці люди звільнять мою квартиру?
– Вона просила, щоб вони пожили до кінця місяця.
– Що?! До кінця місяця?
– Ну, так. Вони сплатили оренду до кінця місяця. Як вона їх вижене тепер?
– Що? Совість у неї прокинулася? Я їй покажу, як виганяти із квартири!
Сперечатись із Сергієм не стала. Було марно. Він все одно покриватиме свою сестру. Я знала, що повинна діяти сама.
Наступного дня я прийшла до «квартирантів» не одна, а з дільничним. Він обіцяв допомогти, пішов назустріч, почувши мою історію. Ми піднялися на поверх. Я подзвонила у двері.
Двері відчинили не відразу. Але потім, коли через вічко, мабуть, побачили зі мною служителя закону у формі, і тим більше після того, як я їм показала документ на квартиру, двері повільно відчинилися.
Далі дільничний спокійно, але твердо допитав цих людей. Ми дізналися, скільки вони прожили у квартирі, скільки заплатили за цей час.
Після чого, у присутності дільничного, я «попросила» їх зібрати речі та швидко покинути квартиру. Вони навіть прибирати за собою на кухні не стали – ми застали їх під час обіду, і стіл був завалений залишками їжі та брудним посудом.
Вони зібрали свої баули, бурмочучи щось своєю мовою, і мовчки покинули мою квартиру.
Не минуло й години, як мені зателефонував Сергій. Розгнівана Анжела йому весь мозок винесла, схоже.
Її незаконні квартиранти дзвонили їй, вимагали повернути гроші за місяць, який вони не дожили у моїй квартирі. Вона, звісно, жодних грошей їм повертати не збиралася.
А я тим часом відправила Анжелі повідомлення зі своїми підрахунками. Додала, що цю суму, яку вона заробила на нашій квартирі, вона мусить мені повернути.
Після цього Анжела не спілкувалася ні зі мною, ні із Сергієм. Грошей вона мені, звісно, не заплатила. Та я на них, щиро кажучи, й не розраховувала.
Це була ціна мого звільнення від нахабної зовиці. І це мене цілком влаштовувало. Отак і допомагай людям, а особливо родичам! Собі дорожче буде…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
