– Ти мені грядки підтопила! – Закричав Євген з порога.
Я стояла на городі, та підв’язувала помідори. Руки в землі, на голові хустка, на ногах галоші. Нормальний дачний ранок, якби не сусід, що ввалився без запрошення і дихав так, ніби втік від ведмедя.
Євген був чоловік великий, кремезний, стрижений коротко, з сивиною, завжди в одних і тих же камуфляжних штанах і в берцях, наче зібрався на вчення.
За роки, що ми жили через паркан, Євген приходив із претензіями регулярно. То моя яблуня йому тінь кидає, то мій півень надто рано кричить, півня, до речі, у мене зроду не було. То шашликом від мене тягне, то ще щось.
Звісно, скаржився він не просто так. Людиною він був, прямо скажемо, скупою. Ділянка дісталася йому від тещі, будинок стояв ще міцно, а ось з рештою все було погано.
Ні водопроводу, ні колодязя, ні свердловини. Вода на дачі – це ж не розкіш, це перша необхідність. Без води не можна навіть вмитися або заварити чаю.
Я це розуміла. Тому й протягла до нього шланг зі свого колодязя ще того року, коли тільки паркан між нами поставили.
Криниця глибока, вода чиста, її багато. Мені не шкода, вода безплатна, чого їй пропадати. Хіба шкода води для сусіда?
Євген шланг прийняв без особливих подяк, під’єднав до себе, поливав город, набирав бочки, мив машину. І поступово став користуватися так, ніби це його колодязь та його вода.
***
Того літа він прийшов до мене, коли я полола моркву. Присів на мою лаву без дозволу, як завжди, і почав міркувати, що грядки у мене кривуваті.
– Он у тебе ряд кволий, – він тицьнув пальцем у бік моркви. – І мульча ця твоя. Нісенітниця, фітофтору розводиш.
Я промовчала. Мульча зі скошеної трави, між іншим, працювала чудово, але пояснювати Євгенові щось про город було марно. Він сам грядки не полов, дружина полола. Він лише керував.
А потім мимо пройшла Клавдія Семенівна з третьої ділянки, жінка допитлива і галаслива. Зупинилася, сперлася на паркан.
– Поліна, ти що, сама справляєшся? – Поцікавилася вона, дивлячись на мої руки в землі.
І тут Євген видав:
– Та який сама! Я їй допомагаю. Одній би їй важко було.
Клавдія Семенівна покивала з повагою. Євген відкинувся на лавці, явно задоволений собою. Я розігнулася, подивилася на нього, потім на Клавдію Семенівну і поцікавилася тихо:
– А ти свій бур’ян коли косити будеш? Бо з дороги видно.
Євген крекнув, замовк. Клавдія Семенівна перевела погляд на його ділянку, де справді стояв бур’ян до пояса, і пішла, ховаючи усмішку.
***
За кілька тижнів Євген привів до себе друзів. Чоловіки приїхали двома машинами, з вудками та мангалом. Євген водив їх ділянкою, показував город, який поливала його дружина Валентина моєю водою з моєї криниці.
Валентина була жінка висока, худа, з коротко стриженим сивим волоссям і звичкою жувати губу, коли нервувала. А нервувала вона часто.
Ходила завжди в одній в’язаній кофті грубої в’язки, навіть влітку, коли ця кофта була явно не доречна. Говорила мало і завжди перепрошувальним тоном, наче заздалегідь просила вибачення за те, що її чоловік скаже чи зробить.
Так от, мужики ходили городом, Євген розповідав:
– Ось тут кабачки, ось тут перці, бачили які?
Перці, треба сказати, були добрі, Валентина вміла вирощувати. Я в цей час ремонтувала хвіртку: петля розбовталася. І тут один із приятелів помітив мене через паркан.
– О, сусідко! – крикнув він приязно.
Євген обернувся, подивився на мене і голосно, щоб усі чули, промовив:
– А, це Поліна. У неї нічого не росте, руки не звідти. Вона нам заздрить.
Чоловіки засміялися. Не злісно, просто так, за компанію. Євген ходив серед своїх перців, вирощених руками дружини, политих моєю водою, і виглядав господарем світу.
Я повернулася назад до хвіртки, закрутила петлю, перевірила: відчиняється, зачиняється. Руки були спокійні, а от десь у животі тягнуло, як буває, коли проковтнеш образу, але вона встає впоперек.
Пішла до себе, сіла на ґанок, та подумала:
– А він мене при чужих людях образив. І за що? За те, що я йому воду даю?
Шланг, який тягнувся від моєї криниці до його ділянки, того дня злетів із кріплення. Раніше я пішла б і поправила. На цей раз не пішла. Сиділа на ґанку, пила сік зі старого кухля і думала:
– А якщо просто закрутити вентиль?
Думка майнула і пішла, я її не додумала, відмахнулась. Але вона не зникла.
Євген пів дня копирсався, розібрався, зрештою, приєднав шланг назад, але криво, і він підтікав. Прийшов до мене ввечері, буркнув, що треба хомут замінити. Я лише кивнула.
А потім, уже в сутінках, Валентина прийшла набрати води для будинку, у них кухонна бочка скінчилася. Набирала тихо з мого крана, каністру за каністрою.
Я вийшла, запропонувала чаю. Вона відмовилася, але затрималася на хвилину біля хвіртки.
– Ти його не слухай, – пробурмотіла вона, не дивлячись на мене. – Він з усіма так. Зі мною теж.
Вона жувала губу, дивилася кудись повз, на свої каністри. Потім підняла їх тяжко, по одній у кожну руку, і пішла до себе.
Я дивилася їй услід. Висока, сутула, у цій своїй в’язаній кофті не по сезону, й подумала:
– Господи, адже вона так само терпить його. Тільки їй, на відміну від мене, подітися нікуди, – вона з ним живе.
***
У суботу я поливала огірки. Сонце піднялося високо, пахло нагрітою землею, від грядок йшла пара. Гарний був ранок.
Євген виник біля паркану, червоний, з перекошеним обличчям. Хвіртку не відчинив, перегнувся через штахетник і загорлав так, що горобці з даху злетіли:
– Ти що твориш?!
Я вимкнула воду, обернулася до нього.
– Ти мені всю ділянку заливаєш! У мене вода стоїть, грядки потонули! Через тебе!
Я стою, та слухаю. Його ділянка на горбі, моя внизу, вода вгору не тече. Це фізика, але Євгену фізика не указ.
Він уже мчав далі. Приплів огорожу, яку, за його словами, я поставила не рівно. Дерева, які нібито дають тінь на його помідори.
Кота, що ходить до нього і лякає птахів. Кота, до речі, у мене не було, як і півня, який за версією Євгена кричав у мене щоранку.
Потім він перейшов на підвищений тон. Що я надвечір надто голосно слухаю радіо. Що моя помпа гуде. Що від мого компосту запах іде. Все до купи, без розбору, як із перекинутого відра.
– Через тебе у мене весь урожай гниє! – випалив він, тицяючи пальцем у мій бік.
Усе склалося. Не відразу, повільно, як картинка з розрізнених шматочків. Він поливає свій город моєю водою.
Вода, якою він користується щодня безплатно, йде з моєї криниці. Шланг, яким вона тече, я протягла сама, по доброті душевній. Валентина тягає з мого крана каністри для кухні.
Його перці, якими він хвалився перед приятелями, ростуть на моїй воді. І ось ця людина стоїть переді мною і репетує, що в неї через мене вода на ділянці. Скаржиться на воду тому, хто його цією водою забезпечує. Ну, хіба не анекдот?
Думка, яку я гнала від себе, повернулася. І цього разу я не стала від неї відмахуватись.
Я поклала шланг на землю. Пішла до криниці, не швидко, не повільно, звичайним кроком. Євген йшов за мною вздовж паркану, продовжуючи кричати щось про збитки та сусідські обов’язки, про те, що він скаржитиметься у правління.
Біля колодязя я сіла, знайшла вентиль, поклала пальці на холодний метал та повернула. Потім від’єднала шланг, довгий, зелений, що тягнувся через дві ділянки до Євгена.
Скрутила його акуратно, кільцями, як скручують мотузку для білизни, і поклала біля сараю. Євген замовк.
– Ти що робиш? – розгубився він.
– Раз у тебе від моєї води одні проблеми, – посміхнулася я, дивлячись йому у вічі, – більше вона тобі заважати не буде.
Він завмер, переступаючи з ноги на ногу. Потім розвернувся, попрямував до себе, гупнувши хвірткою. Берці стукали по стежці глухо і швидко.
Я залишилася біля криниці. Сіла на лаву, витягла ноги. Посиділа, дивлячись на згорнутий шланг, на свій город, на небо. Було тихо, чути тільки, як на сусідній вулиці косять траву. Я глибоко вдихнула та видихнула.
Плечі, які я, виявляється, весь цей час тримала підійнятими, опустилися самі.
***
З цього часу Євген зі мною не розмовляв. Ходив повз, відвертаючись, вітався крізь зуби, та й то не завжди.
Розповідав сусідам, що я зі шкідливості відключила воду, що він стільки років мені допомагав, а я відплатила чорною невдячністю. Хтось вірив, хтось ні.
Клавдія Семенівна якось порадила йому при мені:
– Женю, може, свою криницю викопаєш нарешті?
Він щось буркнув у відповідь і пішов.
Воду так і не провів. Грошей не було, та й копати колодязь – справа не проста та не дешева. Валентина тепер ходила на колонку, далеко, через два провулки, розбитою дорогою.
Вона тягала каністри вранці, – висока, не складна, у своїй в’язаній кофті, і поверталася з червоним обличчям, важко дихаючи.
Якось на початку літа ми зіткнулися біля моєї хвіртки. Валентина йшла повз з каністрами, зупинилася. Подивилася на мене мовчки, пожувала губу і пішла далі.
Я залишилася біля хвіртки та довго дивилася їй услід.
Я часто згадую її й думаю, може, не варто було так чинити з ними? Бодай заради Валентини. Але з іншого боку, – вона ж доросла жінка і, напевно, зможе знайти якесь рішення.
Але кішки на душі таки шкребуть, чи правильно я зробила…
А ви як вважаєте? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
