– Ти зимові чоботи теж зараз забереш? – Ніна кивнула на роздутий картатий баул біля порога. З напіввідкритої блискавки стирчало хутро італійських замшевих чобіт, куплених у січні за кругленьку суму.
– А що, не можна? – Ася із викликом задерла підборіддя. Дівчина стояла посеред коридору в модній парці, стискаючи в руках лямки рюкзака.
– Забирай. Просто зараз травень місяць. Навіщо тобі зимове взуття?
– Мамі підійдуть. У неї майже мій розмір, – Ася пхнула баул носком кросівка, вминаючи неслухняне хутро всередину.
– Вона дуже схудла від стресу та несправедливості. Їй нічого носити. Останні гроші на адвокатів віддавала, щоб мене знайти.
Ніна сухо посміхнулася.
– Від стресу, значить.
– Так, від стресу! – злетіла дівчина. Вона роздратовано смикнула блискавку на сумці так, що та жалібно брязнула.
– Бо в неї дитину вкрали! Через таких, як ти!
***
Шістнадцять років тому Ніна забрала дворічну дівчинку з будинку малюка. Витягала з важких бронхітів, чергуючи ночами біля ліжечка.
Оплачувала брекети, логопедів, потім репетиторів з профільної математики та суспільствознавства. Витягла дівчинку на бюджетне місце у престижний університет.
А пів року тому в соціальній мережі Асі надійшло повідомлення з незнайомого облікового запису. Біологічна мати. Зоя.
Знайшла доньку якраз до вісімнадцятиріччя. Наплела три короби про те, як злі люди з опіки обманом позбавили її батьківських прав.
Як вона всі ці роки страждала, шукала кровиночку, плакала ночами в подушку. І як у неї банально не було зв’язків, щоб боротися з багатою та впливовою названою родиною.
Ася повірила миттєво. Поклик крові перекреслив шістнадцять років турботи. Почалися таємні зустрічі після пар. Повернення додому за північ.
Запах дешевого тютюну від куртки. Потім пішли дрібні претензії до Ніни, причіпки до їжі, правил в будинку. А місяць тому Зоя через доньку викотила ультиматум.
***
– Ноутбук забрала? – буденним тоном поцікавилася Ніна, ігноруючи випад про «вкрадену дитину».
– Забрала. І планшет також. Мені для навчання треба.
– Чудово. Кредитку мою залиш на тумбочці.
Ася завмерла. Густо почервоніла, переступаючи з ноги на ногу.
– Там мої кишенькові гроші. Мені на проїзд треба. І на обіди у їдальні.
– Там мої гроші. Картка прив’язана до мого зарплатного рахунку. Клади на стіл. І ключі від квартири також.
– Мстишся? – отруйно процідила дівчина.
Вона витягла з кишені рюкзака пластик і недбало кинула його на взуттєву поличку.
– Жаль дріб’язку для рідної доньки? Могла б і залишити на початок. Мамі зараз тяжко, вона на роботу влаштуватися не може. У неї депресія.
– Ти ж годину тому кричала, що я чужа жінка. Купила тебе у держави. Навіщо тобі подачки від чужих людей?
Ніна схрестила пальці перед собою.
– Тим більше у вас тепер буде стартовий капітал. Ви ж дачу продаєте.
Ася розправила плечі. Погляд став колючим, чужим. Це був той самий вираз обличчя, який Ніна бачила на старих фотографіях Зої у матеріалах справи про позбавлення батьківських прав.
– Так, продаємо. По закону дача тепер моя. Ти сама дарчу у нотаріуса підписала чотири роки тому. Нерухомість тепер моя.
Дача була гарна. Добротний цегляний будинок, склопакети, новий дах із металочерепиці, розумний септик та свердловина. Неподалік міста, прямо до воріт ходить рейсовий автобус.
Ніна оформила нерухомість на Асю, коли тій виповнилося чотирнадцять. Хотіла забезпечити дитині фундамент на майбутнє. Думала: виросте, вийде заміж, буде куди з дітьми на літо виїхати. Або продасть та вкладе в іпотеку.
– Ми з мамою вирішили, що ти віддаси її нам, – викарбувала Ася завчену фразу.
Відразу було чути, що не її слова. Занадто гладко стеле.
– Це буде справедлива компенсація за те, що ти вкрала моє дитинство. Ми стільки років тулилися чужими кутами через тебе. Поки ти тут у трикімнатній квартирі шикувала.
– Ви вже виставили її на продаж? – незворушно уточнила Ніна.
– Виставили. Знайомий мамин рієлтор займається. За кадастровою вартістю піде з пів копняка.
– За кадастровою – це вдвічі дешевше за ринок.
– Нам гроші терміново потрібні! На бізнес! Ми з мамою салон краси відчинимо. Або пункт видачі замовлень орендуємо у хорошому районі. Мама каже, це зараз золота жила. Працюватимемо на себе, а не на дядька.
Ніна трохи схилила голову набік.
– Зоя керуватиме салоном?
– Не смій називати її на ім’я! Вона моя мати!
– Твоя мама жодного дня у своєму житті офіційно не працювала. У неї навіть трудової книжки немає.
– Вона в депресії була! – голос Асі зірвався на фальцет. – Ти взагалі не знаєш, як це втратити дитину! –
Дівчина нервово смикнула лямку рюкзака.
– Ти ж для себе мене брала. Як ляльку. Як проєкт. Своїх народити не змогла, чоловік від тебе втік, ось ти купила мене в опіки! Щоб одній на старість років не кукувати!
Ніна не здригнулася. Жоден м’яз на обличчі не здригнувся. Тільки пальці, зчеплені в замок, трохи побіліли від напруження.
– Виходить, купила.
– Так! Дала хабар дільничному та інспектору! Мама все розповіла.
Ася войовничо випнула підборіддя.
– Як вони прийшли до неї вночі! Як загрожували. Як змусили підписати папери, коли вона лежала з температурою під сорок!
Як пояснити вісімнадцятирічній дівчинці правду? Ніяк.
Адже не розкажеш, що інспектор нікуди не вривався. Що Зою знайшли в кучугурі за гаражами в неосудному стані, в одному розірваному халаті.
Що дворічна Ася сиділа в крижаній комуналці з вибитим склом і жувала сухі макарони з брудної, липкої тарілки.
Що прав її позбавили не через бідність, і не через уявний тиск опіки. А тому, що вона батька Асі ледве на той світ не відправила під дією хмільних парів, але той дивом вижив у реанімації.
Ніна не стала позиватися за дачу. Не стала наймати юристів, підіймати старі зв’язки та тріпати собі нерви через скасування договору дарування. Дівчинка виросла. Дівчинка зробила свій вибір.
– Тримай.
Ніна виклала на комод зв’язку ключів від дачі. Поруч із ключами бовтався дерев’яний брелок у вигляді дельфіна.
– Тільки брелок зніми. Він мені дорогий.
– Навіщо він тобі? – Ася насупилась. – Ми його купили в Одесі. На набережній.
– Я його в Одесі купила, коли ти в п’ятий клас перейшла і вперше море побачила. Зніми. Залиш ключі голими.
Дівчина роздратовано відчепила металеве кільце. Кинула дельфіна на тумбочку. Ключі засунула у глибоку кишеню парки.
На подвір’ї протяжно посигналила машина.
– Таксі приїхало, – буркнула Ася.
Вона раптом заметушилася. Підхопила важкий баул, потягла його на сходи. Рюкзак з’їхав на одне плече, лямка боляче врізалася в шию.
У дверях дівчина таки обернулася. Погляд ковзнув по чистих вінілових шпалерах, по рівних рядах взуття на полиці, по теплому світлу бра над дзеркалом.
В очах майнула розгубленість.
– Ти зрозумій, – плутано почала вона, міняючи агресивний тон на слізний. – Мамі справді важко. У неї здоров’я підірвано. Їй старт потрібен у житті. Поштовх.
Ася шмигнула носом.
– А в тебе і так квартира трикімнатна, зарплата хороша, посада начальника відділу. Навіщо тобі та дача? Ти туди тільки у вихідні їздила грядки полоти. А для нас це шанс на нормальне життя.
– Твоє право, Ася. Доросла вже. Сама розпоряджайся своїм майном.
– Ну і все. Не тримай зла. Прощавай.
– Двері за собою зачини. Замок заїдає, якщо слабко штовхнути.
Брязнула важка металева засувка. Кроки бетонними сходами стихли десь на рівні другого поверху. Загудів двигун таксі, що від’їжджало.
Ніна пройшла на кухню. Налила склянку фільтрованої води. Випила дрібними, розміреними ковтками. У квартирі стало тихо. До дзвону у вухах тихо.
Більше ніхто не кидав куртку на спинку стільця, не залишав липкі кухлі з-під солодкого чаю біля комп’ютера і не ляскав дверцятами холодильника о першій годині ночі.
Подітися нікуди. Довелося звикати до нового життя.
Того ж дня Ніна викликала майстра із сервісу та змінила замки. Винесла на смітник мотлох, що залишився в кімнаті: зламані навушники, порожні флакони від духів, старі конспекти. Зірвала зі стін безглузді плакати.
За тиждень замовила щільні рулонні штори, переставила масивний робочий стіл до вікна і зробила собі повноцінний, тихий кабінет.
Минуло два місяці. Листопад того року видався сльотавий, вогкий. Вітер гнав асфальтом мокре листя і дрібний крижаний дощ. Ніна поверталася з роботи пізно. Зайшла в супермаркет біля будинку, взяла пластиковий кошик.
У кишені пальто глухо брязнув телефон. Номер на екрані висвітився незнайомий.
– Так? – сухо відповіла Ніна.
– Мамо…
Голос у слухавці захрипів, зірвався і зник. Чулося лише уривчасте дихання.
Ніна зупинилася біля стелажа з макаронами.
– Слухаю. Хто це?
– Мамо, це я. Ася. Забери мене звідси. Будь ласка!
На тлі хтось несамовито кричав матом хрипким чоловічим басом. Пролунав глухий удар, слідом – брязкіт розбитого скляного посуду. Завив собака.
– Що трапилося? Бізнес не пішов? Повітря виявилося недостатньо свіжим у комуналці?
Ася голосно, по-дитячому схлипнула.
– Ми дачу продали… Одразу ж, за два тижні. Рієлтор виявився співмешканцем мами. Вони оформили угоду за довіреністю. За копійки віддали, аби готівку швидше на руки отримати.
– Буває. Приміщення під салон краси вже орендували? Як успіхи у бізнесу?
– Мамо! – відчайдушно заголосила дівчина у слухавку.
Ніна скривилася і трохи відсунула динамік від вуха.
– Який салон! Гроші скінчилися ще три тижні тому! Співмешканець цей, Віктор, машину собі купив. Іномарку стару. Розбив її за тиждень об бетонний стовп у нетверезому стані. Машина відновленню не підлягає, – Ася шмигнула носом.
– А решту вони просадили. Все до гривні. Навіть на комуналку не лишили.
Ніна переклала телефон в іншу руку. Взяла з полиці пачку дорогих спагеті, покрутила в руках, вивчаючи склад.
– Зої даси слухавку? Мені треба з нею поговорити.
– Вона спить! Вона взагалі не просихає! Вони тиждень уже бенкетують, не перестаючи, – дівчина зірвалася на істеричний плач.
– Тут смердить страшно. Перегаром, немитим тілом, гнилою капустою. Якісь мужики ліві приходять постійно, сплять прямо на підлозі у коридорі у верхньому одязі. Приходив дільничний, Віктор йому тисячу сунув, той і пішов.
– Ти ж хотіла жити зі справжньою родиною. З кревними родичами. Де тебе люблять просто так, а не як проєкт опіки.
– Я сплю на брудному смердючому матраці на кухні!
Ася вже не стримувала ридання. На задньому фоні знову щось із гуркотом упало.
– Тут таргани пішки по стінах ходять. У мене зимові чоботи вкрали позавчора. Ті самі, які я мамі подарувала. І куртку мою поцупили. Мамо, забери мене додому, благаю! У мене навіть на маршрутку до вокзалу немає грошей.
– Виклич поліцію. Скажи, що тримають силою. У тебе є паспорт.
– Мама не дозволяє! Вона мене по обличчю ляснула з розмаху, коли я її телефон зі столу взяла, щоб тобі подзвонити. Сказала, що я невдячна погань і мушу її годувати тепер! – Ася задихалася від сліз.
– Мамо, забери мене! Я на килимку спати буду в коридорі, я всі підлоги вдома помию! Я влаштуюся на роботу, все віддам! Цей Віктор на мене дивиться так бридко… мені страшно спати лягати.
Ніна подивилася на свої чисті руки з охайним манікюром. Згадала світлу кімнату з новими рулонними шторами. Тишу вечорами. Зручне крісло у кабінеті. Дерев’яного дельфіна, який так і лежав на комоді поряд із ключами.
– Я не можу, Асю. У мене немає місця.
– Чому?! – Дико крикнули в слухавку.
– Ти ж сама все докладно пояснила два місяці тому в коридорі. Я просто чужа жінка, яка відкупилася від тебе репетиторами та брендовим лахміттям.
Ніна поклала пачку спагеті у кошик.
– А справжню родину не кидають. Не зраджуй рідну маму, Асю. Їй зараз потрібна твоя підтримка. І теплі зимові чоботи.
Ніна скинула виклик. Зайшла в налаштування телефону, додала номер у чорний список. Кинула в кошик баночку песто і незворушно пішла до каси самообслуговування.
Як ви вважаєте, слушно вчинила Ніна? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
