Олена стояла в черзі на касі, коли побачила, що дзвонить чоловік.
– Ти ще довго? – спитав він без вітання. – Люди сидять, п’ють чай… Порожній!
– П’ять хвилин! – з явним занепокоєнням відповіла жінка. Вона кинула погляд на кошик, де лежали тістечка, торт, цукерки та печиво, і уточнила: – Більше нічого не потрібно, крім того списку, що ти мені надіслав?
– Нічого! Олено, давай вже додому! Ти казала, що швиденько в магазин збігаєш, а тебе вже дві години нема. Надя з Миколою скоро поїдуть, а я їх тільки чаєм із булкою почастував.
– Вже йду, розплачуюся за покупки… – почала була Олена, але дзвінок перервався: Ілля поклав слухавку.
За три роки шлюбу Олена вже звикла бути тією, хто все організовує і кого при цьому зовсім не цінують. Тому докір у повільності від чоловіка навіть не зачепив її.
Родичі Іллі зазирнули до них зненацька. Вони поверталися з іншого міста і вирішили відвідати брата. Зрозуміло, ніхто заздалегідь не запитав, чи їй зручно приймати гостей. А Ілля, дізнавшись про це, просто кинув:
– Рідні є рідні, треба приймати. Я тобі список продуктів надішлю, купи до чаю.
Олена мовчки погодилася. Вона швидко прибрала у квартирі, накинула куртку та пішла в магазин. Ілля ж залишився вдома зустрічати улюблену сестру.
Повернувшись із покупками, Олена привітала гостей та присіла з ними за стіл. За обідом Надя та Коля, як завжди, говорили лише про гроші.
– Молодець ти, Іллюхо, – почала хвалити брата сестра. – Квартиру купив, машину поміняв. Все для сім’ї робиш.
– Намагаюся, – задоволено усміхнувшись, відповів той.
Олена здивовано підвела очі. Квартиру вони купували разом: перший внесок склали зі своїх зарплат. Потім вона два роки підробляла вечорами, щоб швидше виплатити кредит за машину. Але за сімейним столом чомусь хвалили лише чоловіка.
Після обіду Надя та Коля розташувалися у вітальні, а Ілля тихо покликав дружину і сказав:
– Слухай, а ти гостинці купила? Що ми їх із порожніми руками відпустимо?
– Ні… не купила. Ти ж не казав, – розгублено промовила Олена.
– Чому я маю про це говорити? Ти ж у нас господиня! Ти повинна була сама про це подбати! – вигукнув чоловік.
– І що мені тепер робити? Знову бігти в магазин?
– Звичайно! Купи шоколадні цукерки в коробці, зефір і ще якийсь подарунковий набір. Ну, там шампунь чи бальзам для волосся…
– Загалом сама виріши. Надя з Миколою не щодня до нас заглядають. Не можна відпускати їх із порожніми руками.
– Гаразд, зараз збігаю. Тільки перекажи мені гроші на карту.
– Які ще гроші? У тебе що, зовсім не лишилося? – пирхнув чоловік.
– Ні, я за кредит заплатила, а залишки витратила на торт із тістечками.
– Пф-ф, гаразд, скину, – невдоволено пробубнив Ілля, а потім додав: – Слухай, у тебе лишилися чеки за минулі покупки? Ти ж їх ніби збираєш, щоб витрати рахувати.
– Так, вони у папці у спальні. А навіщо тобі?
– Так, треба було… – відмахнувся Ілля.
Все це здалося Олені дивним. Раніше чоловік ніколи не цікавився підрахунками. Сімейною бухгалтерією займалася виключно дружина, а чоловік лише сміявся з цього:
– Що ти все там вираховуєш? Ну, витратили, потім отримали. Для чого все це фіксувати?
– Щоб розуміти, на що у нас йдуть гроші. Це дозволить не лише економити, а й грамотно розподіляти кошти.
– Ну і вигадала ти! – сміявся Ілля.
Тепер він раптом зацікавився її папкою з чеками.
Цікавість взяла гору, і замість того, щоб бігти в магазин, Олена постояла п’ять хвилин у під’їзді, а потім безшумно прослизнула назад у квартиру.
Жінка одразу почула розмову чоловіка з сестрою та зятем. Їхні голоси долинали з вітальні.
– Бачиш? Майже двадцять п’ять тисяч на тиждень! – говорив Ілля Наді, розмахуючи перед носом її папкою з чеками.
– Нічого собі…
– Саме так! Вона взагалі гроші рахувати не вміє. Добре, що картка в мене. А то зразу б усе спустила.
Олена завмерла. Які двадцять п’ять тисяч? Вона чудово знала, скільки витратила на продукти за тиждень, і це була значно менша сума.
– Чому ти не кажеш їй, щоб вона не тринькала гроші? Адже у вас спільний бюджет, – з докором запитала Надя.
– Думаєш, вона мене слухає? Олена – затятий шопоголік! Якщо вона йде в магазин, то змітає з полиць все: і необхідне, і непотрібне.
– Бачили б ви її кошик у додатку OLX. Там тисяча товарів, які вона постійно замовляє.
– Так, це вже схоже на хворобу… – подався Коля.
– Я теж так вважаю, – кивнув Ілля і продовжив: – Тому й не можу поки що повернути вам борг. Тому й прошу ще трохи грошей.
– Нам потрібно платити за іпотеку, інакше у нас заберуть квартиру. Будь ласка, увійдіть у моє становище, а то я незабаром остаточно збожеволію.
– Бідолаха… Ми з Миколою й уявити не могли, наскільки все запущено. Інакше б ні слова не сказали про борг.
– Скільки тобі потрібно? – спитала Надія, кинувши жалібний погляд на брата.
– Стільки ж, скільки востаннє. Ви не хвилюйтеся, я їх Олені показувати не буду, та й ви їй не кажіть, що мені гроші дали. Інакше вона все витратить!
– Ось розрахуємось із банком, тоді я буду наполягати на її сеанси з психологом. Шопоголізм треба лікувати, інакше…
Олена не стала дослухувати. Її серце калатало так сильно, що здавалося, цей стукіт ось-ось почують усі в квартирі. Вона тихо позадкувала до дверей і безшумно вийшла з дому.
На сходовому майданчику Олена заплакала. Тепер усе стало на свої місця. Виявляється, Ілля не вперше позичав у родичів різні суми.
Тільки він витрачав їх не на сім’ю, а на власні потреби. Ось звідки в нього взялися дорога ігрова приставка, монітор, навушники та інші аксесуари, які нібито чоловік «купив на свою премію».
Жодної премії у нього не було. Гроші Іллі давала сестра, бо той уміло тиснув на жалість, виставляючи себе мучеником і пишучи небилиці про шопоголізм Олени.
І чим легше йому вдавалося здобувати кошти в такий спосіб, тим охоче він продовжував це робити.
Олена була страшенно скривджена. Цілих два роки вона підробляла вечорами, щоб платити за кредитами, а чоловік тим часом спускав гроші на ігри та розваги, займаючи у рідних і навіть не думаючи віддавати борг.
Того вечора Олена нічого не сказала ні чоловікові, ні його сестрі із зятем. Натомість вона збігала в магазин, купила гостинці, як просив чоловік, а потім повернулася і знову натягла на обличчя посмішку.
– Дякую, що завітали. Приїжджайте ще, ми будемо раді, – сказала вона, коли Надя і Коля почали збиратися.
Перед виходом зовиця несподівано обійняла невістку і тихо сказала:
– Одужуй.
– Та я начебто не хворіла, – розгублено посміхнулася Олена.
– Це ти так вважаєш, але всі ми бачимо, що твої справи погані…
Слова Надії сильно зачепили Олену. Вона раптом зрозуміла, що брехлива історія Іллі про її «шопоголізм» вже пустила коріння, і незабаром усі родичі дивитимуться на неї з цією думкою.
Припустити, щоб вигадка чоловіка стала сімейною правдою, жінка не могла.
Коли за Надією і Миколою зачинилися двері, Олена стала відразу думати, як виплутатися із ситуації. І вигадала…
Цілий тиждень вона збирала чеки, квитанції та виписки з банку – кожен папірець, який міг би підтвердити, що вона не марнотратка, а людина, яка скрупульозно стежить за бюджетом і роками тягне на собі сімейне фінансове навантаження.
Потім вона внесла всі дані в таблицю, акуратно розсортувала їх за категоріями та роздрукувала спеціально для Іллі.
Коли Олена жбурнула стос паперів у бік чоловіка, той здригнувся від несподіванки.
– Що це? — спитав він.
– Це правда! Правда, що у мене немає ніякого шопоголізму! А ось ти у нас – патологічний брехун та ігроман!
Чоловік напружився.
– Звідки ти…
– Я чула вашу розмову з сестрою. Чула, як ти канючив у неї гроші, прикриваючись моєю, нібито, залежністю!
– Ти все зрозуміла неправильно, – спробував видавити усмішку Ілля.
– Добре. Тоді давай перевіримо, наскільки я “не маю рації”, – спокійно сказала Олена і відчинила ноутбук.
На екрані був лист, уже готовий до відправки, – та сама таблиця, де за статтями витрат простежувалася вся картина. Одержувачем листа була Надя.
– Що ти задумала? – Ілля зблід, зрозумівши, що відбувається.
– Хочу розповісти їй, хто з нас “хворий”. Я більше не дозволю намовляти на мене і виставляти в поганому світлі!
– Ні, ти не посмієш відправити! – крикнув чоловік і ступив уперед.
– Посмію, – відповіла Олена і натиснула на клавішу.
Лист зник з екрану, а Ілля почервонів від злості. Вони ще довго кричали один на одного, але їхню сварку перервали дзвінки та повідомлення, які посипалися на телефон чоловіка, як із рогу достатку.
Йому дзвонили сестра, зять, батьки, дядьки та тітки. Всі, у кого він колись позичав гроші і не віддавав, тепер вимагали пояснень.
– Бачиш, що ти наробила? – заволав Ілля, трясучи телефоном.
– Бачу. Я просто відкрила людям очі.
– Так, відкрила! Можеш пишатися собою, але тепер, крім кредитів, нам доведеться розплачуватися ще й з ними!
– Не нам, а тобі! Тому що я цих грошей не бачила і до твоїх боргів не маю жодного стосунку!
– Та й жити з тобою я більше не збираюсь! Не хочу прокидатися щоранку з людиною, яка за очі називала мене залежною.
Через тиждень Олена подала на розлучення, а Ілля посварився з усіма родичами.
Ніхто з них більше не хотів чути його виправдання, і кожен вимагав повернути борг.
Олена більше не намагалася нікому нічого доводити. Той лист зробив свою справу.
Іноді її накривала хвиля гіркоти від того, скільки років і сил вона вклала в сім’ю, яка розпалася через егоїзм та патологічну брехню чоловіка.
І все ж у цьому болісному досвіді було щось цінне. Тепер Олена точно знала, що звичка вести облік та контролювати свій бюджет іноді буває дуже корисною.
Поділіться в коментарях, чи хтось з вас веде щоденник витрат, чи це я така недолуга?
