Боюся зважитися, але хочу розлучитися з чоловіком, тому що з його боку ця «правда» і слова про мене та мою сім’ю, пригнічують психологічно

Мене звуть Софія. Мені 21 рік. Я зараз на 8-му місяці вагітності. Скільки себе пам’ятаю, кожен невеликий проміжок часу я шукала нагоди почати життя з чистого аркуша, мабуть, це ще навіть до підліткового віку почалося.

Я завжди була незадоволена собою, у мене комплекси через зовнішність (не подобався ніс, несиметричності обличчя тощо) хоча розумію, що виглядаю більш-менш. Я росла з бабусею, тому що моя мама полетіла працювати за кордон, коли мені було 5-6 років, точно не пам’ятаю.

Спочатку я мала жити з татом, але він вічно намагався влаштувати своє особисте життя, тому я росла з бабусею, дідусем, і старшою двоюрідною сестрою. Скільки пам’ятаю, мені бабуся завжди говорила, що мама покинула мене, що у мене жахливий характер і по життю мені буде тяжко.

І мені, правда, тяжко! Чим старше я стаю, тим більше боюся виглядати якось не так в очах інших людей. Що про мене подумають? Я не можу відмовляти клієнтам, навіть коли це шкодить моєму комфорту. Вічне почуття ревнощів та заздрощів переслідує мене, якщо я бачу більш успішних та красивих дівчат.

Заміж я вийшла, через вагітність, тому що буквально за два місяці дізналися, що матиму дитину. Але чоловік чомусь мене постійно ображає словами про те, що я одна, не потрібна своїм рідним, що вони мене давно кинули і всім крім нього на мені начхати. Ще й додавав, що моя робота не приносить жодного прибутку, і в мене нічого за душею немає.

При цьому ми живемо у моїй квартирі, точніше у квартирі моєї мами. Він обіцяв, що буде житло, але не поспішає з його придбанням. З мамою у мене нормальні стосунки, вона живе в іншій країні, ми постійно на зв’язку. До вагітності, я кожні пів року літала до неї на 3-4 тижні на відпочинок, хоча відпочинок сумнівний…

Працюю я майстром манікюру, у мене багато клієнток, мене ніби цінують як майстра, роботи у мене справді гарні, але збільшити чи озвучувати повну ціну я завжди соромлюся. У декрет досі не пішла, хочу працювати, щоб не втрачати вправності та клієнтів.

Боюся зважитися, але хочу розлучитися з чоловіком, тому що з його боку ця «правда» і слова про мене та мою сім’ю, пригнічують психологічно, ще більше з’являється апатія до життя. Я його не кохаю.

Розумію, що за час декрету, навіть не довгострокового, я втрачу клієнтів, навички, адже робота це, напевно, єдине, чим я пишаюся і чого досягла. Розумію, що у житті треба терміново щось міняти. Дитина (дочка) для мене величезний стимул.