Буває таке, що у житті щастить комусь більше, комусь менше. Я все життя прожила не надто щасливою – працювала на роботі, яка мені не подобалась, жила з людиною, яку не надто кохала

Буває таке, що у житті щастить комусь більше, комусь менше. Я все життя прожила не надто щасливою – працювала на роботі, яка мені не подобалась, жила з людиною, яку не надто кохала.

З чоловіком познайомилися ще коли була дуже молода. Він покликав заміж – я й пішла. Кохання якогось великого не було. Він із заможної родини був, так що я думала, що буду як сир в маслі все життя. Але не склалося. Він у побуті виявився людиною суворою, вимогливою. Якщо зовсім щось не подобалося міг і руки розпустити.

Через роботу та домашні справи я майже не бачилася зі своїми рідними. На свята до нас постійно приходили тільки колеги чоловіка з роботи, а я мала всім наготувати їжі, накрити стіл, прибрати після все начисто.

Загалом вже не могла поїхати до своїх, не дозволялося. А через те, що дітей у нас так і не було, згодом ми почали все частіше сваритися. Чоловік кричав, що я хвора, і не можу йому спадкоємців народити, а я лише кивала. Провину свою відчувала.

Після того, як чоловіка не стало я навіть уявити не могла, що робити зі своїм життям. Мені було більш як п’ятдесят, і я залишилася сама в порожній великій квартирі.

На хорошу пенсію я могла розраховувати, хоч посада в мене була не надто висока. Але я не стала напрацьовувати стаж упродовж останніх років. Тяжко було, пішла.

Від чоловіка мені у спадок залишилася квартира та солідна сума грошей. Не прямо величезна, але на мій термін вистачало б з головою. Мені було дуже самотньо, так що я вирішила прийти до рідної сестри. Повинитись, що так давно з нею не бачились і не спілкувалися, поговорити.

А сестра прийняла мене набагато тепліше, ніж я очікувала. Сказала, що їй завжди було мене шкода, і що вона тільки й чекала, коли я звільнюся від свого заміжнього ярма. Тяжка розмова вийшла, загалом, обидві з нею плакали.

Сестра набагато молодша за мене, їй зараз всього сорок. І в неї життя склалося зовсім не так, як у мене – вона вийшла заміж за коханого, і народила чоловікові двох чудових діток.

Я їх пам’ятала ще зовсім крихітними, а зараз побачила та обомліла. Настусі вже двадцять один, а Артему дев’ятнадцять. Обоє – стрункі, статні, здорові діти. І видно одразу, що в сім’ї атмосфера хороша – всі між собою спілкуються, жартують. Я ледве сльози стримувала.

А вони й мене з двох боків обступили, як у дитинстві. Розповідали щось, мене розпитували. Сестра тільки з розчуленням дивилася, як зі мною спілкуються. Зі мною дуже давно так душевно ніхто не розмовляв.

Колеги на роботі, коли я ще працювала, тільки й робили, що скаржилися на дітей та онуків. Мовляв, невдячні, тільки просять грошей, а посидіти зі старими навіть п’яти хвилин не можуть, нецікаво їм. А в мене чомусь сталося зовсім не так.

Зі мною поділилися шматочком щастя, і племінники почали часто приходити до мене в гості. Пару разів на тиждень обов’язково заходять із солодким, разом п’ємо чай та спілкуємось. Я повірити не могла, що нарешті загоїлася моя рана. Зараз в мене все так, як мріяла колись, і виходить, що комусь зі мною цікаво.

Майже рік я жила на втіху. Почала більше читати, в’яжу красиві светри з пряжі, яку Настуся принесла, їжджу до сестри допомагати із закрутками та з садом. На старості років тіло почувається краще, ніж у попередні роки.

Одного разу, коли я приходила до сестри, я завозилася біля хвіртки. Вони місяць тому її змінили, і я до нового замка ще не звикла. І випадково почула, як Настуся з Артемом розмовляють.

– Ти як хочеш, але в мене шансів більше, – повчально говорила дівчинка. – Тітонька мене любить сильніше, і я їй за останні пів року більше подарунків дарувала, ніж ти.
– Подумаєш. Зате я хлопець і за статевою ознакою викликаю симпатію сильніше. Плюс молодший, і мені квартира потрібніша! Ось побачиш, вона її мені відпише.
– Ага, побачимо! Я що, даремно тут намагаюся, чи що? Я розраховую мінімум на половину.

Я стояла під високим парканом, через який мене не було видно, і рота собі рукою затискала. Я думала, що мені нарешті пощастило і що зі мною нарешті хтось намагається зблизитися просто тому, що зі мною цікаво. А виявилося, що моїм племінникам від мене потрібна лише квартира.

Не стала нічого говорити того разу, зайшла і почала вести розмову як завжди. Але тепер щоразу ні-ні та й помічаю натягнуті посмішки, фальшивий сміх. Не знаю, що робити. Стала жахливо почуватися в будинку сестри, а більше йти мені нікуди.