Життєві історії
– Та як у тебе рука піднялася таке зробити? – А що жахливого, не розумію? – Здивувалася Віка. – Я, між іншим, гроші заплатила свої, а ти ще
Світлана стояла на сходовій клітці та слухала, як за дверима сміється мати. Сміється по-новому – дзвінко, по-дівчачому, як тридцять років тому, мабуть, сміялася. А вчора цей сміх обірвався
– Гарна ти, Тетяно, господиня, гостей приймаєш. Пощастило Миколі. Ось його колишня була, ти не ображайся, що її згадую, теж не погана. Але чомусь раптом пішла. Нічого нікому
Хтось подзвонив у двері. Ганна квапливо, наскільки це можливо в сімдесят п’ять років, пішла у коридор відчинити двері. Вона глянула у вічко, хоч і не сумнівалася, що це
-Ви мені дякувати маєте за все! Іди, он, кахлі мий, ходиш тут без діла! Катя мовчки пішла у ванну, увімкнула воду, і заплакала. Не так вона собі уявляла
Марина визирнула у вікно і зітхнула. Сусідка поверхом вище майже годину сиділа на лавочці і дивилася кудись в далечінь. -Сталося щось, чи що, – подумала Марина. – Тут
Олена поралася по господарству. -Дочко, ти поросятам їсти дала? – почувся голос батька. -Дала… -А курям просо насипала? -Насипала… -Іди тоді, корові сіно поклади, – говорив батько. Дівчинка
– Ти мені, Валю, голову не мороч! На широку ногу гуляєте, а братові рідному у шматку хліба відмовляєш? – Дмитро Сергійович важко опустився на стілець у кухні. –
– Повтори ще раз, що ти сказав? – Євгенія недовірливо хитнула головою. – Здається, я не дуже добре розчула… Анатолій стояв біля вікна і нервово смикав край домашньої
-Алло, Галя. Це я, Олена. Що? Олена кажу. Зв’язок жахливий.Чому дзвоню? Я, Галю, до вас цього року не приїду. Не приїду, кажу на свята. Чому? А навіщо? Ти