Життєві історії
— Я маю намір оскаржити спадок, — твердо сказала Віка, не відводячи очей від колишньої подруги. — Роби що хочеш, люба. Тільки всі наші суперечки вирішуватиме суд, —
– Все, тату, не можу більше… Піду я від Лариски!.. – це він уже кричить, близько присунувшись до батька обличчям. А сидять вони на кухні, і за вікном
– Вероніко, я ж казав тобі ввімкнути кондиціонер у вітальні заздалегідь! Леву Аркадійовичу завжди дуже душно! – гаркнув тато з коридору. І відразу я вловила різкий запах дорогого
Олександра вже місяць, як жила у дитячому будинку. Потрапила вона сюди, бо її бабуся пішла із життя, а вона у неї жила, скільки себе пам’ятає. Матір свою вона
– Ксеню, ну годі! Відчини двері! Ксенія відчинила двері рівно настільки, щоб викотити валізу у коридор. Андрій стояв на порозі й посміхався, наче нічого не сталося. – Привіт,
Микола прийшов з роботи пізно. Він відкрив двері своїм ключем і зайшов у коридор. – Кохана, я вдома! – гукнув чоловік. – Світланко, ти де?! Але Миколі ніхто
– Наталко, ну що ти упираєшся, слово честі?! Мої батьки ж не чужі! Це ж тепер і твої батьки також! – міркував Марко, жестикулюючи та бризкаючи слиною. Ми
Марія вже три місяці не бачила своєї сестри. Вони начебто жили в сусідніх містах, але рідко зідзвонювалися. І ось вона вибрала час і поїхала в гості до Каті.
– Толя, як ти гадаєш, може в цьому році забронюємо готель на Егейському морі? – Запитала чоловіка Ганна. – Бодрум чи Ізмір? Там у серпні не так спекотно.
– Ну, привіт, сестро, – він повільно наблизився до новенької іномарки, з-за керма якої виходила Рита. – Не впізнаєш? Вона зміряла його швидким поглядом. – А повинна впізнати?