Я Слава, мені 16 років, навчаюсь у 11 класі. Моя проблема в тому, що я часто ображаю добрих людей. Щоправда, майже всі вони на моє щастя дуже швидко прощають мене. Але все одно на душі буває так гидко і соромно. А вдіяти з собою нічого не можу. Ну виробився у мене такий захист! Запитайте, від кого захищаюся? Так, уявіть, від своїх близьких родичів.
Глава нашої родини – моя бабуся Інна Володимирівна. Мабуть, у неї теж було тяжке дитинство, тільки мені від цього не легше. Скільки себе пам’ятаю, бабуся розповідає мені (та не просто розповідає, а криком втовкмачує), що я найдурніша, найнікчемніша, найневдаліша і взагалі – найгірша дитина на світі. Я нічого не вмію і, звичайно, нічого ніколи не досягну у житті.
Клянусь (тут мені не перед ким хвалитися), навчаюсь я дуже добре, міг би і медаль мати, та тільки не знаю навіщо, якщо я все одно нічого в житті не досягну. Поганих звичок не маю, книги прочитав, напевно, все, що були в шкільній бібліотеці, гуляти ходжу тільки з нашим домашнім собакою, але з ідіотів ніяк вийти не можу.
Мало того, бабуся підтримує в будинку таку чистоту, що іноді доводиться робити уроки у коридорі. Вона каже, що двічі на день прибирати не може, отже, в кімнату можна піти лише перед сном. За комп’ютер можна сісти лише двічі на тиждень по одній годині. Ще Інна Володимирівна часто дзвонить моїм шкільним вчителям, спитати, що поганого я встиг зробити і скаржиться їм, що вдома я поводжусь огидно і скоро зведу її до могили.
Мою старшу сестру Наталю бабуся Інна просто вижила з дому. Вона мало того, репетувала на неї постійно, але дуже прикро і принизливо. Нині Наталя живе в гуртожитку. Всі задоволені. Їй там теж непогано. Але навіщо платити за гуртожиток, коли маєш будинок?
Живемо ми з бабусею, з мамою та з маминою сестрою, тіткою Ірою. Так ось їм теж буває, що до кімнати зайти не дозволяється, хоч вони й дорослі. Бабуся часто плаче і примовляє, що вона дуже хоче добра і радості всім своїм близьким, а ми ось такі невдячні не розуміємо її занепокоєння і не робимо висновків із закидів, тож шкода, що ми такі дурні і не виправдовуємо її великих очікувань.
Я знаю розумом, що я не дурень, та й вчителі тієї ж думки, але в мене так сильно вбилося, що я нікчемність і невдаха, що я вирішив до вишу не вступати. Розумієте, розумом знаю, що зможу, а не вірю собі.
Ось від цього я часто ображаю людей. У відповідь на будь-яке, не найпрекрасніше слово на мою адресу, автоматично відповідаю потоком шпильок (не грубості, а саме шпильок). А якщо хтось про щось попросить, одразу сприймаю прохання в багнети, хоча в душі і сам буваю радий, що мені довіряють щось важливе.
За мою різку мову і злість, буває, що навіть отримую по фізіономії. Але я теж не ображаюся, бо знаю, що це правильно. Що насправді всі ці шпильки та розбирання я маю влаштовувати не десь друзям, а вдома, своїй бабусі. Значить я просто боягуз. Невже нічого з цим вдіяти не можна?
