– А ви знаєте, у вашого чоловіка коханка?
– А ви знаєте, що у нього є дружина? – Єхидно відповіла я.
В слухавці похлинулися. Я навіть почула, як там, на тому кінці, хтось судомно ковтає.
– Та ви що! – обурилися мені у вухо. – Це не я!
– Та й не я.
– Тоді хто? – розгублено запитала слухавка.
– Кінь у пальто, – навмисно гаркнула я і натиснула “відбій”.
Чоловіка в мене, до речі, не було. Жодного. Ні в пальті, ні в трусах, ні навіть у думках. Але настрій того вечора був такий, що хоч вовком вий. Або – розмовляти з чужою коханкою. Чому ні? Безплатний театр одного актора.
Дзвінок повторився рівно за дві години. Я саме різала курячу ніжку, дивилася безглуздий серіал і відчувала себе самотньою, як ліхтарний стовп у липневу грозу.
– Так, я знаю, коханка, – ласкаво сказала я в трубку, навіть не чекаючи на запитання.
– Як знаєте? – голос на тому кінці знову розгубився. Такий молодий, трохи на межі істерики. Років двадцять п’ять, мабуть. Фарбована білявка з манікюром. Я їх за кілометр чую.
– Яка ви нерішуча, коханко, – пожурила я її, видавлюючи кетчуп на тарілку. – Дзвоните, мучитеся. Скажіть прямо: «Я сплю з вашим чоловіком».
– А що ви робите? – зовсім розгубилася дівчина.
– Ніжку їм.
Пауза. Довга така, в’язка.
– Чию?!
– Попередньої коханки.
Короткі гудки шкрябнули по вуху, як ляпас.
Я голосно зареготала. Чесно. З’їла і ніжку, і крильце, все запила смородиновим чаєм – кислим, терпким з м’ятою. Настрій поліз угору, як тісто на дріжджах.
Цього разу коханка чекала менше. Я тільки останній ковток допила – дзвінок.
– Ви мені збрехали, – ображено заявила вона. Голос тремтів. Справжня образа, не вдавана. Навіть шкода стало трохи.
– І знову привіт, коханко.
– А чому ви не плачете? – спитала вона після паузи.
– А чому я маю плакати?
– Нормальній дружині треба плакати! – обурилася дівчина. Я почула клацання запальнички. Втягла повітря, голосно так.
– А я ненормальна дружина, – весело відповіла я. – Чоловік із воза – бабі легше.
– Баба з воза… – пробурчала вона задумливо. – Кобилі легше, чи що?
– Ну, може, ви й баба, а я жінка, – хмикнула я, вганяючи співрозмовницю в ступор.
– То ви його відпускаєте? – знову промимрила вона.
– А я його тримаю?
– Ну, не знаю.
– От і я не знаю.
– Дівчино, – голос її став злим, колючим, – не морочте мені голову! Так відпускаєте, чи ні?
Я зробила широкий жест рукою. Жаль, вона його не бачила.
– А забирайте! – Я взяла паузу. – І ще Василя, Варю, Василину та Володимира.
Тиша. Така глибока, що чути, як у неї у вухах кров шумить.
– А це хто? – здивувалася коханка.
– Двоє дітей, папуга та кіт. Вгадайте, де кіт.
Я ледве стрималася, щоб не заржати в голос.
– А… – вона затнулась. – Чому всі імена на “В”?
– А ви хочете на “А”? – не стримавшись, сказала я.
– Ну, все ж таки дивно.
– Нічого дивного. Це чоловік вибирав. Каже: у моїй хаті все на «В» буде.
– Але ж ви Наталка! – обурено випалила коханка.
І тут я мало не похлинулася. Тому що я – Олена. Цілком звичайна Олена, без чоловіка, без дітей, без папуги. З одним котом Васьком, який зараз спав на моєму халаті й навіть не підозрював, що його щойно подарували чужій тітоньці.
– Правильно, — хмикнула я. – А називав він мене, знаєте як?
– Як? – Запитала “слухавка”. Я почула, як вона загасила недопалок. Вся увага – мені.
Я судомно перебирала в думці імена на «В». Віра. Валентина. Віолетта. Владлена! Точно.
– Владлена, – майже з пафосом вигукнула я.
– А мене «воронятко», – розгублено сказала дівчина.
Ось тут я вирубилася, не змогла. Просто склалася навпіл. Кіт зістрибнув з халата, ображено нявкнув і пішов на кухню. А я сиділа на підлозі в кухні, впустивши телефон у миску з залишками кетчупу, і іржала так, що сусіди, мабуть, хрестилися.
Весь мій паршивий настрій зник. Випарувався.
Я витерла телефон серветкою, налила ще чаю і подумала:
– Господи, як добре, що я незаміжня. Що не доводиться, це все вислуховувати серйозно. Що мій єдиний чоловік – кіт Васька, і той спить з розплющеними очима і вимагає годування за розкладом.
«Коханка» розбудила мене о дванадцятій годині ночі.
Я вже спала. Згорнувшись калачиком, під старим пледом, з книжкою на животі. Дзвінок вирвав мене з якогось смутного сну про поїзд і забуту валізу.
– Знаєте, – зухвало заявила вона “з порога”. Без “алло”, без “пробачте”. – Якщо ви така неправильна дружина, то забирайте собі неправильного чоловіка. Ви чудова пара!
Я не встигла навіть рота розкрити.
– І взагалі, – голос її тремтів, але вже не від образи – від злості, – ви обоє ненормальні!
Короткі гудки.
Я подивилася на екран. Виклик тривав рівно сімнадцять секунд. За хвилину я побачила, що номер вона внесла до чорного списку. Зробила це старанно, з почуттям.
Я поклала телефон на тумбочку. Кіт Васька застрибнув назад на ліжко і тицьнув мокрим носом мені в долоню.
– Ну ось, – сказала я йому пошепки. – А кажуть, що брехухи не живуть добре.
Вранці я прокинулася від того, що хтось наполегливо довбав у домофон. Сусідка знизу, тітка Зіна, принесла пиріжки з капустою і спитала, чи не чула я вночі жіночого крику.
– Це я сміялася, – відповіла я чесно.
– Над чим?
– Над людською недолугістю, тітко Зіно.
Вона не зрозуміла. Пішла, бурчачи.
А я сіла за ноутбук і навіщось залізла в соціальні мережі. Знайшла сторінку дівчини за номером. Аватарка – руда, в окулярах, з котом на руках. Реальний кіт, не вигаданий. Підпис: «Врятую ваш шлюб, або поржу». Сто тисяч передплатників. Ах ти ж…
Я погортала її стрічку. Там були історії. Десятки. Сотні. Вона дзвонила чужим дружинам від імені коханок. Перевіряла – поведуться, чи ні? Як відреагують?
Буде істерика, сльози, биття посуду – значить шлюб дихає на ладан. А якщо дадуть відповідь, як я, з гумором, з вигадкою, з конем у пальто – значить, усе гаразд. Отже, люди вміють сміятися. Навіть над найстрашнішим.
Я хотіла образитись. Потім передумала.
Тому що так суботнього вечора я випадково врятувала чийсь шлюб. Не свій – чужий. Якоїсь жінки, яка на той момент, напевно, плакала у ванній або кидалася капцями в чоловіка.
А її чоловік, до речі, міг взагалі не мати жодної коханки. Це все гра. Провокація. Психологічний експеримент із живими людьми.
І знаєте, що?
Я підписалася на неї. Залишила коментар під першим постом: «Вороненя, ви геній. Приїжджайте на чай із пиріжками».
Вона відповіла за три хвилини.
– А ви все ж таки Наташа? Чи Олена?
– Я – Владлена, – написала я.
Поставила смайлик. І пішла годувати Василя.
Сподіваюся, та справжня дружина, яку я ніколи не побачу, сьогодні спить спокійно. Її шлюб, якщо він взагалі був, витримав перевірку. А я винесла з цієї історії одну просту річ: ніколи не розмовляй із незнайомцями телефоном.
Особливо після опівночі. Особливо, коли в тебе немає чоловіка…
На що тільки не зважуються люди, щоб привернути увагу, та підписників, – а це, по суті, шахрайство, як воно є!
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
