Мені двадцять три роки, я одружена, сину Артему три роки, ходить у садок. На колишнє місце роботи вийти, на жаль, не можу, туди вже взяли людину. Почала шукати нову роботу, але почав часто хворіти син. Багато знайомих говорили, що краще вже сидіти вдома з дитиною, аніж працювати десь за копійки.
Чоловік із самого початку не погоджувався віддавати Артема в садок, казав: «чого тобі не вистачає, займайся собою, дитиною, мені буде спокійніше, що все вдома гаразд, чисто, їжі наготовлено».
Але мені набридло сидіти вдома, хотілося мати свої гроші, хоч і невеликі. Не хочеться просити у чоловіка гроші на білизну, косметику, та навіть на всі інтимні речі. Окрім цього, мені дуже не вистачає спілкування з подругами, їх уваги, посиденьок, та навіть того ж шопінгу у торговельному центрі.
Сидячи цілими днями вдома, я почала заздрити тим, хто працює. Тепер вийшло, що я винна, що не послухала його, і маленьку дитину віддала під нагляд чужим людям, ось вона і хворіє.
Залишити дитину у батьків немає можливості: мої живуть в іншому місті, а його у розлученні. Свекра я ніколи не бачила, чоловік з ним не спілкується, чому не говорить, а свекруха зайнята влаштуванням свого особистого життя і їй не до нас.
Правда, допомагають грошима, а мама сказала: «діти виростають швидко, так що не поспішай спихнути в садок, а насолоджуйся цими моментами, поки дитина маленька».
Я знаю, багато хто хотів би опинитися на моєму місці, щоб не працювати, особливо одна моя подруга, яка виховує доньку одна і змушена працювати на двох роботах, щоб забезпечити їй нормальне дитинство. Її дочка постійно живе у батьків, іноді вона навіть у вихідні не завжди її забирає.
Я її розумію і співчуваю, але все одно не можу сидіти вдома, маючи вищу освіту, хочу себе реалізувати як фахівець, а не тільки як чудова мама і дружина. Залишилося тільки переконати у цьому чоловіка.
