Чоловік не підтримує мене та мою вагітність. Я вже не знаю чого чекати

Мені 24 роки, чоловікові – 32. Побралися минулого року на день святого Валентина. І навіть коронавірус, не зіпсував нам життя. Літо провели чудово, багато подорожували, об’їздили машиною половину України. Взимку планували теж кілька цікавих маршрутів, але життя внесло свої корективи. У листопаді з’ясувалося, що я вагітна, хоча ми так швидко не планували дитину і хотіли кілька років пожити для себе.

Річ у тому, що чоловік зараз розвиває новий напрямок у бізнесі та всі гроші вкладає в цей проєкт. Тому він обережно, але наполегливо пропонував мені зараз зробити аборт, а через три роки вже серйозно зайнятися цим питанням.

Я спочатку сама розгубилася і ладна була робити аборт. Я боялася пологів, болю, того, що зміниться моє життя, і я вже не зможу розпоряджатися ним так, як сама захочу. Але потім мені почав снитися наш малюк, я навіть уві сні відчувала його тепло та запах. І, звичайно, не змогла зважитися на переривання вагітності, тому що розуміла, що це вже частина мене, знищивши яку, я вже ніколи не буду колишньою.

Складніше було все це пояснити чоловікові, який все одно стояв на своєму і доводив, що дитина зараз не на часі. Але потім начебто змирився і звик до цієї думки, поки я не захворіла на коронавірус. Хвороба проходила важко і, як на мене, дала ускладнення на дитину. Лікарі кажуть, що хлопчик може народитись із вадою серця. Швидше за все, потрібна буде термінова операція, а потім постійне спостереження лікарів та тривала реабілітація.

Я вам не можу передати свій стан! Я рахую дні, щоб скоріше народити малюка, поки у нього не зупинилося його маленьке хворе серце. Звинувачую себе, що не вбереглася і ризикувала дитиною, плачу постійно, тиск скаче. А тут ще чоловік підливає олії у вогонь: «Я ж казав, що треба робити аборт, це тобі покарання за твою впертість».

Я це й сама розумію, але хто знав. Як же мені важко чути такі слова в той момент, коли мені так потрібна його підтримка. Часом я його просто ненавиджу. Хочеться грюкнути дверима і піти, і хай буде, що буде. Але в душі таки тліє надія, що він змінить своє ставлення, коли побачить малюка і візьме його на руки. А може, я просто обманюю себе.