Я вийшла заміж у двадцять років. Чоловік був старший трохи. Спочатку жили дуже добре, але все змінилося, коли ми захотіли дитину, але ніяк не виходило. Консультації лікарів та лікування не допомагали. І наші стосунки почали псуватись, виникали сварки.
Чоловік став постійно затримуватися на роботі, а у вихідні їхав з друзями на відпочинок, чи до своїх батьків. Залишаючись вдома одна, я часто плакала, нормально не могла спати, але проблему це не вирішувало.
Якось, прийшовши з роботи, чоловік сказав, що нам треба якийсь час пожити окремо. Сказав, що дуже хоче мати дітей, адже вже вік відповідний, готовий навіть мати від невідомої жінки. Мені не було чого робити, і я погодилася, адже провина тут була моя. І ми незабаром розлучилися.
Але ми продовжували бачитися і після розлучення. І невдовзі зрозуміли, що не можемо одне без одного. Чоловік уже натякав, що хоче знову жити разом, і я була щаслива. Думала, з часом, якщо не зможемо мати своїх дітей, то візьмемо чужого. Вже навіть почали робити ремонт та будувати плани.
Але одного разу чоловік прийшов і сказав, що його співробітниця матиме від нього дитину. Перепрошував, і сказав, що хоче бути зі мною. Але наперекір своїм словам одружився з нею після народження дитини. Ми, як і раніше, продовжували бачитися, і він уже зважився на розлучення, але його дружина сказала, що тоді не дозволить бачитися з дитиною. На це він не міг піти, без сина не уявляв свого життя.
Колишній чоловік залишився жити у сім’ї, а до мене приходив зрідка і просив, щоб я ще трохи почекала. Але я втомилася від цього. Вечорами сиджу, дома одна і думаю, у нього там є сім’я, дитина, а тут кохана жінка, як він каже. А що я маю? Очікування, примарні надії на його повернення. І я вирішила все припинити і жити далі своїм життям, почати все спочатку. Але поки що не знаю, як забути минуле.
