Ми з донької поїхали до Польщі одразу, як почалися повномасштабні бойові дії. Я не хотіла чекати і дивитися, якою ситуація буде далі. У мене трирічна донька і я маю забезбепити їй безпеку і безтурботне дитинство.
Ми виїхали 26 лютого, дорога зайняла дві доби. Вже у Польському містечку прожили тиждень у спортзалі на підлозі, далі вже я змогла дати раду і облаштуватися на новому місці. Нам допомагають місцеві волонтери, а ще батько надсилає мені підтримку у вигляді валюти щомісяця.
Наш рідний регіон – Київщина, ми поїхали ой як недаремно. Скільки болю бачило моє місто. Зараз насправді вже більшість виїхавших з Київської області вже повернулися по домівках. Щира вдячність героям за те що змогли звільнити наші міста від ворога. Так буде всюди, кожен метр української землі важливий!
З чоловіком у мене дуже некрасива історія. Коли Полінці був рік я дізналася про зраду. Я одразу сказала, що мене, як жінку, він втратив. Може спробувати не втратити можливості бути для Полі хорошим татком. Сказала, що він має піти, жити деінде, а спілкування з донею вибудуємо згодом, коли мій біль вщухне.
Не знаю чого Андрій від мене тоді чекав. Може думав, що я спробую конкурувати з його захопленнями, гратиму роль мудрої та сліпої дружини. Коротше, він образився. За що дійсно дякую, так це, що квартиру нам з нашим зернятком лишив.
Так ми прожили з Полінкою два наступних роки. Дуже допомогали бабусі і дідусі, тож я продовжила сидіти у декреті. Андрій часто не приїжджав, але коли вже зібрався, то завжди попереджував мене і проводив з дитиною не одну годину. Міг пробути увесь день і навіть вкласти спати. Гроші надсилав регулярно.
Коли ми виїхали, я не повідомила йому, була зайнята іншим. Якийсь час він не виходив на зв’язок, а десь у квітні написав, що відвезе нас обох у Мукачево. Тоді я відповіла, що вже евакуювала нас своїми силами.
З часом він почав питати, коли ж ми повертаємося. Я такого не планую взагалі. Ми можливо вже якщо і приїдемо, то хіба що в гості. Я вчу потрошки мову і шукаю Полінці мовний садочок. Думаю і в школу вона піде тут.
Днями в голові у Андрія ніби щось перемкнулося, він мені подзвонив несамовито злий. Каже, що я вивезла дитину без його згоди, навіть усної. Навіть казав “викрала доньку і вивезла у невідомому напрямі”. А ми ще й досі у шлюбі, доречі. Андрій погрожує, що піде в суд, поліцію, задіюватиме юристів і навіть військових. Сказав, що дитина має бути вдома на Київщині до кінця жовтня.
Що мені робити? Я ж не єдина перетнула кордон з дитиною заради безпеки, можливо хтось стикався з подібним?
