Марині було 16 років, коли вона дізналася, що чекає на дитину. Очікуваним батьком став на рік старший Олексій.
Пара зустрічалася вже цілий місяць і вважала, що цілком готова розпочати справді дорослі стосунки. Але коли дівчина зрозуміла, що щось іде не так, то Олексій відразу перестав виходити на зв’язок.
Батьки дівчини спершу лаяли її на чому стоїть. Батько звинувачував матір у тому, що вона не встежила за дочкою, а мати звинувачувала Марину у всіх гріхах. Потім вони трохи заспокоїлися і вирішили, що сім’я батька майбутньої дитини теж має брати участь у її вихованні.
Подібної думки в сім’ї Олексія не розділили, адже до приходу батьків Марини й не здогадувалися про існування свого майбутнього онука.
Сам Льоша відразу почав усе заперечувати. Стверджував, що бачив Марину і з Андрієм, і з Владом, і з Мишком. Загалом, чи не з усіма своїми друзями та знайомими.
Але батьки юнака вирішили вчинити благородно і влаштувати недолугій парі весілля. Нехай навчаються жити разом і ростити дитину.
Вітя народився по-справжньому крихітним і спочатку був у спеціальному інкубаторі для малюків. Марину мало цікавило, як там її малюк. Вона розраховувала отримати гроші, але слабке здоров’я Віті могло поставити хрест на таких планах.
Лікарі та медсестри намагалися достукатися до недбалої матусі та попросити, щоб вона хоча б подивилася на малюка. Але Марина так і не прийшла до хлопчика.
Нелегку ношу материнства взяла на себе мати Марини, Олена Вікторівна. Вона щосили намагалася, щоб малюк нічого не потребував. Саме вона назвала хлопчика на честь свого батька.
Олена поєднувала дві роботи та допомогу Марині з дитиною. Олексій же гуляв, пив і продовжував відзначати народження сина, до якого він ледве причетний з природної причини.
Так і пройшло дитинство бідного Віті. Батькам було на нього просто начхати. Бабуся Олена абияк зводила кінці з кінцями. Решта сім’ї намагалася більше вдавати, що допомагає дитині.
Насправді хлопчик був наданий сам собі. І Вітя це дуже добре запам’ятав.
Вітя чудово пам’ятав, як одного дня сварки батька і матері нарешті припинилися. Олексій вирішив піти з дому, а вже незабаром обзавівся новими дітьми та дружиною.
Тоді Вітя дуже плакав і не розумів, за що ж з ним так вчинили. А ще хлопець зробив висновок, що точно так не вчинить із власними дітьми. Хоч би як важко.
Пр життю Віктору було непросто, адже ніхто не допомагав йому і не підтримував. Мати порвала з ним зв’язок, а бабуся Олена незабаром вирушила у кращі світи. Потім Вітя дізнався, що й матері не стало. А якщо треба було розповісти десь про сім’ю, то хлопець називав себе сиротою.
Однак був у Віті неймовірний дар до виробів із дерева. Хлопець завжди вважав, що це вищі сили дали йому таке, замість недолугої сім’ї. На цій майстерності Віктор Олексійович зміг сколотити пристойний бізнес. Він одружився і став батьком. І якось на парковці біля торгового центру зустрівся з ним.
«Добре живеш, синку», — хрипким голосом заговорив до Віті худий і страшний старий.
«Так, не бідую», — відповів Вітя.
«А ти мене не впізнав? Я Льоша, татко твій, Віть».
Зрозуміло, що батька чоловік одразу впізнав, але спілкуватись з ним бажанням не горів.
«Мені знайомі розповіли, що ти тепер шишка велика. Так я думаю, підійду, поспілкуюсь. Як це я сина рідного не згадаю».
«Ти, дядько, помилився. Нема в мене ні батька, ні матері. Я сирота».
«Та як же. Я твій батько. Ось у мене і документи є, і фотографії…» — не припиняв дід. Вітя розсердився:
«А я вже й за документами сирота, пень ти старий. За документами. Ти ні копійки від мене не отримаєш, зрозумів? Старий затнувся і тут же позадкував від машини Віктора, брудно вилаявшись. Навіть у такий момент йому знову потрібний був не син, а лише його гроші».
