Вийшла заміж я рано, у 18 років. А вже у 19 народила сина, жили не сказати, що добре, але й не погано. Вийшла на роботу, коли синові було 6 років. І ось, тільки начебто з’явилася можливість одягатися, доглядати себе. Тоді я дізнаюся, що вагітна.
Спочатку народжувати не хотіла, вважала що рано, але чоловік та мама наполягли. Також проблема у тому, що чоловік завжди любив гуляти, від цього й страх, що не витягти мені двох на свою мізерну зарплатню.
Народилася дочка, я дуже люблю її, зараз навіть соромно, що її могло не бути. Під час вагітності чоловік мене носив на руках, був дуже радий, я навіть не могла повірити в таке щастя. У нас було повне порозуміння та кохання. На жаль, дочка народилася слабенька, майже місяць провела в реанімації.
Коли доньці було 2 місяці, чоловік раптом повідомив, що полюбив іншу: це був сильний удар для мене, як грім серед ясного неба. Багато чого наговорив: що не знає, як стільки років прожив зі мною і купу інших образливих речей. Тиждень жила, як у тумані.
З часом він повернувся в сім’ю, благав пробачити, обіцяв кинути гуляти. Прожили 2 тижні разом, і я відчуваю, що не можу бачити цю людину, образа душить, тому я вигнала його.
Чотири місяці не жили разом, але вирішили жити заради дітей, а там знову обіцянки та знову розчарування. Переїхали до орендованого будинку, тому що жили в одній кімнаті без зручностей, із двома дітьми тісно.
У сина на колишньому місці навчання стосунки не склалися. Зараз він навчається у новій школі, у нього там з’явилися друзі, вчитися став краще, але треба з’їжджати, а це селище та знайти житло нелегко.
Господарі наполягають, щоб ми з’їжджали якнайшвидше. Чоловік знову почав гуляти, жити з ним не хочу, доньці два роки, вона основний час проводить у бабусі, забираю лише на вихідні.
От і не знаю, що робити, донька у мами в одному селищі, я з сином в іншому і повертатися в одну і ту школу не хочеться, з чоловіком щастя немає.
