Чоловік звик жити на широку ногу і зовсім не думати про те, скільки грошей у гаманці. А зараз у нас ситуація змінилася.
Я вийшла в декрет, тож тепер ми живемо на одну зарплату чоловіка, а на трьох це вже не такі й величезні кошти. Звичайно, якщо витрачати розумно, то нам вистачатиме, але чоловік так не звик.
До декрету я отримувала пристойні гроші, тож не висіла на шиї чоловіка вантажем. Ми могли й відпочивати, і купувати те, що нам потрібно, не відкладаючи на це по копійчині.
Але я все одно намагалася витрачати гроші розумно, якщо були варіанти десь заощадити, то я намагалася так і зробити, чого не можна було сказати про чоловіка. Він міг віддати півтори тисячі гривень за футболку, яка в магазині через дорогу коштуватиме вже у два рази дешевше. Чоловік казав, що не бачить сенсу бігати та шукати знижки.
– Ну, може перетворимося на тих бабусь, які їздять на інший кінець міста, бо там картопля на дві гривні дешевша, – сміявся він з мене.
У такі крайнощі я, звичайно, не вдавалась, але й переплачувати за все поспіль якось не бачила сенсу. Чоловіка ж було не переконати.
– Я не для того стільки років навчався та будував кар’єру, щоб зараз бігати та шукати, де подешевше щось купити. Навчися вже жити за коштами, – навіть сердився на мене чоловік.
У його розумінні “жити за коштами” – це купувати те, що хочеться, не розмірковуючи, а чи ти дотягнеш до кінця місяця. Але до поки що ми обидва працювали, це не було проблемою.
Завжди на початку місяця гроші він витрачав, можна сказати, жили за його рахунок, а до кінця місяця вже починали жити на мої, тому його кошти закінчувалися.
Не можу сказати, що мене така схема тішила, але всі спроби поговорити з чоловіком на тему фінансів розбивалися о його впевненість, що все гаразд.
– Чого ти вічно нервуєш? Житло у нас є, машина у нас є, працюємо обидва, не маємо боргів. Чого ти постійно накручуєш себе?
Я пояснювала, що якщо ми хочемо дітей, то треба якось переглядати фінансові звички, тому що нам доведеться жити на одну його зарплату, поки я сидітиму в декреті.
Чоловік це проблемою не вважав, заявляючи, що вміє рахувати. Поки є можливість – витрачає, як цієї можливості не буде – він перестане так бездумно витрачати. Я чомусь йому повірила. Напевно, мені дуже хотілося в це вірити, тим більше за три тижні після розмови з’ясувалося, що ми насправді чекаємо дитину.
Чоловік мене весь термін виношування вмовляв не нервувати, не забивати голову зайвими переживаннями, все буде в нас добре, з голоду точно не помремо.
Я потихеньку відкладала гроші, але там виходило не так і багато, адже нам треба було ще купувати все необхідне для дитини.
Настав термін, в нас з’явилася дитина, повернулися ми з малюком додому, моє життя закрутилося навколо дитини. Фінансові питання якось відійшли на другий план, на перший вийшла дитина і моє бажання виспатися, з нашим непосидою це було важко. Жили ми на зарплату чоловіка, мої декретні не вражали розмірами. Витрати всі контролював чоловік, бо мені не вистачало сил стежити ще й за ними.
Чоловік похмурнів все більше і більше, поки через чотири місяці після появи малюка не відбулася серйозна розмова.
– Я не звик рахувати копійки, треба щось думати, – заявив мені чоловік.
Я не зрозуміла, що він має на увазі, а чоловік пояснив, що його зарплати не вистачає. Доводиться економити, а це йому не подобається, він так не звик. Тому треба думати, як підвищити фінансовий добробут сім’ї.
А що я придумаю у декреті? У мене немовля на руках, я іноді до туалету не можу нормально сходити, а тут щось вигадувати з грошима.
Я запропонувала менше витрачати, але чоловікові цей варіант не сподобався. Варіант більше заробляти йому теж не припав до душі.
Я не розумію, чого він від мене чекає, чесно. Куди я з немовлям подінусь? Мені зараз не до роботи. Нехай сам думає, як нам жити, зрештою, це він чоловік у сім’ї.
