– Чому твої батьки вирішили подарувати нам квартиру? Відчуваю, на нас чекає якийсь сюрприз! І не схибила…

– Зоя, ти що таке кажеш? – зітхнув Тимофій. – Мої батьки тобі зла не бажають!

– А добра, між іншим, теж, – відрізала Зоя, схрестивши руки на грудях.

– А як же я? – вирішив згладити гостроту Тимофій, посміхаючись.

– Що ти?

– Ну, мене ж вони для тебе ростили! – реготнув він і підхопив дружину на руки, кружляючи по кімнаті. – Зойко, нам квартиру дарують!

– Обережно! Впустиш! – пискнула Зоя, відбиваючись. – Що ти вигадав цього разу?

– Жодної фантазії! Все цілком серйозно!

– Відпусти. Зараз обидва впадемо, – суворо сказала вона.

Тимофій все ж таки поставив дружину на підлогу, але, сяючи, продовжив:

– Уявляєш, нам дарують квартиру!

– Не буває так, щоб просто так дарували квартири, – Зоя недовірливо примружилася. – Тимохо, ти знову вліз у якусь авантюру?

– З чого ти взяла?

– Тому що фраза “нам дарують квартиру” звучить, як початок афери. Типу «ви виграли, заплатите лише податок, і буде вам щастя».

– Все чесно! – запевнив він. – Батьки! Мої! Дарують!

Зоя сіла на край дивана, тримаючись за скроні.

– Тобі погано? Води? Ліки?

– Поясни нормально, чому раптом їм закортіло обдаровувати нас житлом?

І справді, за сімнадцять років шлюбу батьки Тимофія участі у житті їхньої родини майже не брали. Не допомагали ні морально, ні матеріально. Завжди були дуже зайняті.

– Ну… — Тимофій почухав потилицю. – У бабусі була сестра. Практично самотня, дітей не було. Не стало рік тому. Квартира лишилася. Батьки вирішили віддати її нам.

– Просто так? – примружилася Зоя.

– Майже, – Тимофій пом’явся. – Там два прохання. Бачитись з ними частіше. І… ну, коли прийде час – поховати гідно.

Зоя закрила очі долонею. Кілька секунд мовчала.

– Слухай, ну це навіть розумно, – нарешті сказала вона. – Вони старіють, самотні. Я б і без квартири не заперечувала. Адже Надя їх онука.

Надя – їхня донька, студентка другого курсу філфаку. Розумна, різка, із сарказмом — у кого пішла, незрозуміло.

– От і чудово! – зрадів Тимофій. – Тоді ввечері поїдемо дивитися квартиру!

Квартира знаходилася у старому, але міцному будинку. Трикімнатна, з високими стелями, величезними вікнами, та таким шаром пилу, що в ньому можна було залишати послання нащадкам.

– Тимофію… – Зоя стояла на порозі, вчепившись у поручні. – Що тут було?

– А ось це… – Тимофій розвів руками. – Спадщина. Бабусина сестра була фанатичною колекціонеркою. Виглядає, як музей. Тільки без каси.

Полиці від підлоги до стелі. На полицях – все: статуетки, сірникові коробки, чайні ложки, вирізки з газет, фантики, ручки, попільнички, пляшки з-під лимонаду, телефони радянських часів, альбоми з марками, брошки, брязкальця.

– Рай … – Видихнула Зоя. – Тимош, ти ж розумієш, що я це не викину?

– Ні! – вигукнув він. – Тільки не це! У нас і так по шафах твоєї колекції повно. А тепер ще й ця печера Алі-Баби!

– Це… це… золоте дно! – очі Зої горіли. – Тут стільки раритетів!

– Тут стільки пилюки, що раритети можуть самі захворіти.

– Помовч! Дивись, це лімітована серія підсклянників!

– Ну, все, ми пропали.

Коли Надя зайшла в їхню нову квартиру, вона з жахом завмерла.

– Що це за склад поштового відділення?

– Це наша квартира, дитино, – гордо сказала Зоя. – Ти тимчасово переїжджаєш до бабусі з дідусем. Від них до твого інституту три зупинки. У нас тут ремонт та облаштування починається, а тобі це заважатиме.

– Чудово, – пирхнула Надя, – дякую. Хоч не доведеться коробки з попільничками сортувати.

Минув місяць.

– Тім, ти взяв в оренду мінівантажівку?

– Ага. Тільки вона мала. Щоб вивезти хоч частину цієї спадщини, знадобиться тритонник.

– А навіщо вивозити? – Здивувалася Зоя. – Залишімо все, просто акуратно розподілимо.

– Ти хочеш жити у музеї?

– Так! – захоплено кивнула Зоя. – Я зроблю тематичні зони: кухня в стилі ретро, ​​спальня – вінтажна, вітальня – колекційна!

– У нас буде стежка між шафами та коробками? Як у лабіринті?

– О, ідея! Можна зробити квест для гостей! Типу: «Знайди дорогу до холодильника».

– Це не смішно.

– Це моє натхнення, Тім. Я ж не маю шкідливих звичок. У мене лише колекції.

– А в мене клаустрофобія від цього. Мені важко дихати тут, – Тимофій розвів руками. – Може, винаймемо квартиру на час ремонту?

– А може, ти винаймеш квартиру, а я залишуся тут із колекцією?

– Чудово! Тоді я приходитиму за розкладом, як у музей.

На роботі Тимофія вже встигли привітати.

– Ну що, новосілля? – підморгнув начальник, Андрій Петрович, сивий, з почуттям гумору.

– Поки що ні, – втомлено відповів Тимофій.

– Як так? Тобі ж житло підігнали на халяву!

– Так, але вона із сюрпризом. Колекція розміром з вантажівку. Моя дружина на сьомому небі, а я сплю між коробкою з фантиками та коробкою з підсклянниками. Холодильник знайти – як виграти у лотерею.

– Може, за гроші комусь продасте?

– Зоя сказала, що навіть думати про продаж – зрада.

– Тоді терпіння, друже.

Коли навесні Зоя все-таки вирішила влаштувати розпродаж, вона повісила оголошення:

«Ретро-ярмарок. Все – з приватної колекції. Речі з історією та душею»

До їхнього під’їзду вишикувалася черга. Приходили колекціонери, дизайнери, студенти, блогери, навіть два телевізійники з місцевого каналу.

Тимофій стояв ззаду і бурчав:

– Тепер ми матимемо не просто музей, а музей з екскурсіями. Треба квиткову касу поставити.

– Зате на гроші з ярмарку я куплю тобі нову шафу! – радісно заявила Зоя.

– А стару віддам під чергову партію ложок?

– Ти починаєш мене розуміти!

Згодом вони облаштувались. В одній кімнаті – спальня, у другій – робоча зона Зої, де стояли полиці та шафки. У третій – спільна: телевізор, диван, стіл, шафа з потрібними речами.

Решта – по коробках, під замком, з акуратними підписами: «Іграшки вісімдесятих», «Книги з домознавства», «Магніти з курортів».

Надя повернулася і спочатку не впізнала квартири.

– Тут стало затишно! – здивовано промовила вона.

– Це сила організації, – гордо відповіла Зоя. – І так, на кухні тепер немає радянських тарілок.

– Вони в коморі?

– Звичайно!

Якось увечері Тимофій сказав, лежачи на дивані:

– Ти знаєш, я радий, що так сталося. Ми, може, й дивні. Але тепер маємо будинок.

Зоя пригорнулася до нього.

– І колекції.

– І колекції, так. Але головне – місце, де затишно, тепло і пахне пирогами. І де можна сховатися від усього світу.

– Тім, – прошепотіла Зоя, – дякую, що ти мене терпиш.

– Я не терплю, Зоя. Я кохаю.

І в цей момент їм здавалося, що ніякі коробки, стежки між шафами, й навіть пил – ніщо, порівняно з почуттям, що тепер у них є своє місце. Свій кут. Свій будинок.

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, вподобайки та репости.