Чула я, що з віком люди знову перетворюються на дітей, але не думала, що в буквальному значенні. Мамі шістдесят три роки, а вередує вона так, ніби їй п’ять років

Чула я, що з віком люди знову перетворюються на дітей, але не думала, що в буквальному значенні. Мамі шістдесят три роки, а вередує вона так, ніби їй п’ять років. Ніякі розумні аргументи на неї не діють, ображається через дрібниці. А мені через ці її капризи доводиться розриватися на частини, щоб і їй догодити, і на сім’ю залишилися сили й час.

Тата не стало три роки тому, і після цього у моєї мами почав псуватися характер. Спочатку я списувала все на стрес, тугу за коханою людиною, намагалася приділяти їй більше уваги. Але потім зрозуміла, що мамі потрібно не більше, а вся моя увага. А цього я їй дати не можу, у мене є маленький син та чоловік, яким я теж потрібна.

Спочатку я змогла звести мамині вимоги до щоденних телефонних розмов та поїздок до неї на вихідні. Це теж давалося важко, але було якимось компромісом. Я ще й сподівалася, що через якийсь час мати зможе налагодити своє життя в нових реаліях, і всім стане легше. Але почався зворотний процес.

– Щось я сьогодні погано почуваюся, – слабким голосом дзвонила мені мама вдень. – Пігулок напилася, але краще не стає. Ти вже заїдь до мене після роботи…

Звичайно ж я дзвонила чоловікові, щоб забрав сина з садка, а сама їхала на таксі до мами. При цьому я ще й під час робочого дня майже кожні пів години дізнавалася про її самопочуття. Все-таки людина у віці, до того ж після такої втрати, як втрата близької людини. Це не жарти.

Цілий вечір я сиділа біля мами, щиро не розуміючи, що мені зробити, бо вона вдавала що помирає, але від швидкої навідріз відмовлялася. А ближче до дев’ятої години їй “ставало легше”, вона навіть вже сама ходила, не тримаючись за стіни, запевняла, що її відпустило, і я їхала додому.

До мого приїзду син вже спав, вечеря охолонула, і часу на сім’ю майже не було. Вранці знову на роботу. А мама такі концерти мені почала влаштовувати все частіше. Спершу раз на тиждень, іноді два, а потім зачастила. Симптоми найзагальніші, зазвичай фраза “щось мені недобре”. І стандартно відмовлялася від швидкої.

Чоловік мені казав, що мама це все вдає, але я себе накрутила, що їй насправді погано. Дуже страшно було втратити маму одразу після батька. Але лікарі незабаром таки підтвердили правоту чоловіка.

Одного разу я не витримала і викликала швидку. Маму це не втішило, але вона дала себе оглянути, поміряти тиск, розповіла, що приймала. Коли я пішла проводжати медика, він мені шепнув, що маму можна в космос запускати, вона нас ще переживе, якщо закінчить придурюватися. Можливо, він вчинив непрофесійно, але зняв із моєї душі величезний тягар.

Мама ж на виклик швидкої образилась і після цього місяць мене не смикала взагалі, і на здоров’я не скаржилася. Натомість потім почала скаржитися на самотність, як їй погано без тата, що вона всю душу вклала в сім’ю, а в результаті нічого не залишилося.

– Як це – нічого не залишилося?! – обурювалася я. – У тебе є сім’я. А я хто? А онук?
– Ви – це інша сім’я вже. Ти приїхала-поїхала, та й тут у тебе всі думки вже там, за чоловіка та дитину. А я сиджу сама, як сич, – схлипувала мама.

Я ці її слова обмірковувала. У чомусь вона має рацію. Я то на роботі, то зі своїми. Що їй ті кілька годин, що я можу їй виділити, і то не щодня. Гарну думку підказав чоловік.

– Продаємо дві квартири – нашу двокімнатну і тещину двокімнатну, візьмемо ще іпотеку і купимо будинок. Все одно ми думали це. Тим більше рано чи пізно маму все одно доведеться забирати, вона сама не зможе вже жити.

То справді був ідеальний вихід. У мами буде своя кімната, у дворі місце під усілякі квіточки, свіже повітря і постійно під боком. Чоловік навіть жодного слова не сказав з приводу того, що йому доведеться жити з тещею. Розумів і ситуацію, і мій стан. Я думала, що все – вирішилася проблема. Але рано зраділа.

– Нічого я продавати не буду, нікуди переїжджати не стану! Тут минули найкращі роки мого життя! Я тут сама собі господарка, а там ким буду? Ще чого на старості років не вистачало! – Мама навіть слухати нічого не захотіла.

Такої відсічі я не очікувала, була впевнена в тому, що найкращого варіанта не знайти. Усі мої спроби пояснити всі плюси такого рішення натикалися на жорстку відмову. У мене руки опустилися. Іншого виходу я не бачила тоді, не бачу й досі.

До мами не переїдеш всією сім’єю, у неї двокімнатна, з якої, як вона сказала, переїде лише на цвинтар. А мені теж через все місто туди-сюди щодня мотатися не на радість. Це і довго, і марно. Приїду на пару годин – мамі ж мало, вона ж цілий день одна, їй спілкування подавай. А залишатися на три-чотири години – ні сина, ні чоловіка бачити вже не встигаю. Це також не життя.

Чоловік поки терпить, але думаю, що скоро і його терпінню прийде кінець. Сама розумію, що таке сімейне життя, де дружина постійно пропадає у мами, це не життя, а як це виправити, щоб і мама залишилася задоволеною, і чоловік вже не знаю. Варіант із будинком був би ідеальний, але, на жаль…