Був у моєму житті період, коли я жила з чоловіком, який мав дочку від першого шлюбу.
Жили ми у чоловіка, а дочка приїжджала до нього доволі часто. Ночувала, іноді по два-три дні поспіль. Спочатку я не відчувала негативу.
Якось у мене загубився золотий браслет. Звісно ж, я подумала на дочку чоловіка. Золото у мене завжди лежало в одному місці, я браслет точно нікуди не дівала, отже, його вкрали!
Хто? Чоловік? Він заробляв утричі більше за мене, при цьому, і мою зарплатню не можна було назвати мізерною.
Замовчувати цю оказію я не стала. Чоловік відразу став на захист своєї дочки:
– Вона сказала, що не брала його, отже, я їй вірю. – Згадуй, коли востаннє носила, куди ходила, де могла загубити його, – допитував мене чоловік.
Я була на сто відсотків впевнена, що дочка чоловіка – злодійка! Ця впевненість і стала перепоною для подальшого налагодження стосунків із нею, та причиною псування стосунків із чоловіком.
Я почала відмовлятися готувати для неї. А ще, я не була рада, коли вона приїжджала. І хай я була для неї ніким, але атмосферу в будинку вона дуже напружувала. Усім було некомфортно!
Нещодавно браслет знайшовся! В осінній рукавичці! Не уявляю, як я його не помітила. Залишилось визнати, що ніхто в мене нічого не крав!
Чоловікові сказала, що браслет знайшла, перед його дочкою вибачилася. Чоловік зрадів, сподіваючись, що між нами все буде, як раніше.
Але неприємне почуття до його дочки мене не покинуло. Її присутність мене, як злила, так і продовжує злити.
Покопалася в собі й зрозуміла: не важливо, чи вкрала дочка чоловіка браслет, чи ні, неважливо, добре вона до мене ставиться, чи погано – вона просто дратувала мене фактом свого існування!
Чесно сказала чоловікові: так і так, тебе люблю, але дочку твою не переношу, ставити перед вибором, чи диктувати умови – не хочу. Вважаю, що так у стосунках не можна, тож арівідерчі!
Ми розлучилися. Я ні в чому не звинувачувала чоловіка, не звинувачувала його дочку. Просто так сталося, ніхто не винен!
Шкода, звісно. Гарний чоловік був. Але постійно переступати через себе і посміхатися – я не хотіла! А ось тепер сиджу, та розмірковую!
Знала ж, що у нього за плечима вже був шлюб, є дитина, але на щось розраховувала! Самі ж у болото ліземо, а потім ниємо!
Чужі діти – не молочні зуби, не випадуть, нікуди не подінуться! Якого дідька я погодилася на все це, навіть не уявляю? Дурному, не сумно й самому!
