– Яка чудова картина, – посміхалася Оксана своєму, мабуть, уже колишньому чоловікові та своїй… сестрі.
Вона, до речі, не випадково опинилась у цій квартирі, що здається подобово. Вона їх чатувала.
Оксана, завдяки своєму знайомому, вирахувала, куди їде її чоловік, коли бреше їй, що його терміново викликають на роботу, і з ким він тут проводить час.
– Оксано … – Ліза ховалася за спиною Кості, – Оксан … Так, у нас з Костею відносини, але це не означає, що ти припинила бути моєю сестрою …
Чому вона про це заговорила? Бо не секрет, що Оксана не прощає. Ніколи! Мстити не буде, але, ще вчора для неї близька людина, зрадивши її, моментально стає “ніким”.
– Це означає, що ти перестала бути моєю сестрою, – моторошно посміхалася Оксана. – А ти – моїм чоловіком. Ну я пішла. Продовжуйте тут займатися тим, чим займалися. Не заважаю!
Переконавшись, що її інтуїція не підвела, Оксана вже йшла до ліфта, як за нею вискочив Костя.
– І ти просто так підеш? – Вигукнув він.
– Так я і вчиню, – беземоційно відповіла вона.
– Нічого не скажеш?
– У нас тут нарада? Що мені сказати?
– Що ти розчарована! Що я покидьок! Розгроми квартиру, я не знаю… Але ти просто йдеш? – здається, Костя, впевнений у своїй чарівності, думав, що Оксана за нього чубитиметься.
– Іду, – знову підтвердила вона, – Просто йду.
– Ти не боротимешся? – Він скинув брови.
– Навіщо? У вас уже все було, факт залишається фактом. За що боротися, та про що розмовляти?
– Яка ти байдужа!
– Костю, я застала тебе з моєю сестрою! І я ще й байдужа?
– Так! Якби ти любила, ти б їй у волосся вчепилася, додому мене потягла, а ти розвернулася і пішла. Зізнайся, адже тобі начхати на те, є я чи ні? Прийду я сьогодні додому, чи ні?
– Так. Мені начхати! – відповіла вона з такою ж холодністю.
А ревіла вже у машині.
***
Суд, на якому Костя доводив, що заслужив половину її зароблених грошей, відбувся восени. Доводив-доводив, але так і був відправлений додому ні з чим. Оксана розумна, вона ще до весілля себе убезпечила.
Біля будівлі суду скривдженого всіма Костю зустрічала Ліза з ледь помітним животом.
– Твоя сестра мене до нитки обібрала! – сплюнув Костя, викидаючи все, що вони з адвокатом нашкрябали.
– Не страшно… Навіщо нам її гроші?
– А де ти житимеш? – Костя сьогодні зовсім не такий, як завжди. – Ти працювала на замовленнях, які тобі Оксана підкидала.
– Тепер у тебе роботи взагалі немає, і декретних, звісно, також не буде. А моєї зарплати на квартиру, на тебе, на себе та на дитину замало щось.
– Упораємося, – сказала Ліза, – з Оксаною я помирюся, вона мені ще роботу підкине.
На це він лише криво посміхнувся. Якраз Оксана вийшла з суду, копаючись у сумці, і Ліза одразу попрямувала до неї.
– Сестричко, треба поговорити…
Правду кажуть, що ігнор та мовчання – найгірше покарання. Поки Оксана кричить і лається, всі спокійні, бо вона охолоне і почне розв’язувати проблему, а якщо вона замовкає і дивиться на тебе, як на порожнє місце, то про допомогу можна забути.
Оксана вдала, що сестру вона не бачить.
– Не принижуйся, – потягнув її до машини Костя.
– Прощення ми в неї так і не попросили, – говорила Ліза, поглядом проводжаючи сестру і молячись, що Оксана обернеться. Тоді не все втрачено. Але цього не сталося.
– За що? – Обурювався Костя, – за те, що покохали один одного?
– Треба було їй із самого початку правду розповісти.
– Ой, вона сама мені, коли нас застукала, сказала, що їй начхати.
– Костю, це ж Оксана, – виривалася Ліза, але він її підштовхував. – Вона не зізнається, що їй боляче. Вона не показує свої слабкості. Вона горда.
– Ось нехай і залишається наодинці зі своєю гордістю!
Але наодинці з гордістю Оксана не залишилася. Вона зібрала подруг, з’їздила з ними відпочити, вони зробили маленьке турне улюбленими містами, витратила значну суму на покупки, до яких раніше була байдужа, і почувала себе цілком непогано.
– Знаєте, дівчата, з Костею чи без, а життя вдалося, – так вона заговорила до кінця поїздки, остаточно забувши всі образи. Але забути – це не означає “вибачити”.
У Кості з Лізою навпаки – почалася чорна смуга. Лізу на роботу, щоб вона отримувала хоч якісь виплати, брати не поспішали.
У Кості у компанії криза, йому і до цього знижували зарплату, а зараз сказали, що фірма взагалі може зачинитися, але поки що тримається.
Вони переїхали до батьків Лізи.
Оксана, дізнавшись про те, що мама з татом стали на бік молодшої сестри, не дзвонила і їм. Мама хотіла всіх помирити, а батько повстав проти старшої дочки.
– Образилася вона! Слухавки не бере, не приїжджає! Як сестра житиме з дитиною і на що, їй фіолетово! – обурювався Петро Геннадійович, якому тепер доводилося ділити квартиру з донькою, що повернулася, і колишнім-майбутнім зятем.
– Петре, ти себе на її місце постав, – відповіла Маргарита Василівна, яка прагнула догодити всім і кожному. Ніхто їх звідси не жене, нехай живуть і дитину виховують.
– Ліза! А майбутня дитина? А ми тут до чого? – вирував він. – Оксана думає тільки про себе. Їй зробили боляче – вона тепер зробить боляче всім!
– Ні дзвінка, ні допомоги, навіть не запитає, чи нам треба щось… Ще й нас крайніми робить, мовляв, ми Лізу підтримали. Я що, повинен свою дитину додому не пустити?
Ліза – батькова дочка, татове диво та скарб. Оксана не носила сукні й не вміла показувати свої почуття, а Ліза з дитинства бігла до тата у всьому рожевому з криком “татко!”, тому й не дивно, що молодша для нього “донечка”, а старша – вже доросла і самостійна.
Чорна смуга не хотіла закінчуватися, все набираючи обертів. Син у Лізи з Костею з’явився семимісячним, сильно відставав від однолітків у розвитку, грошей на реабілітацію потрібно було багато.
Оксана вважала, що племінник ні в чому не винен, але колишньому чоловікові та колишній сестрі не дала ні гривні.
Батько за це відмовився з нею миритись, та вона й не пропонувала.
– Петре, не будь ти, як старий дід, помирись з дочкою, – наполягала дружина, – Оксана нічого страшного не зробила, подзвони та поговори.
На мамині дзвінки Оксана все ж таки стала відповідати, мама перепрошувала за Лізу мільйон разів, грошей не просила, хотіла, щоб у дочки все було добре. Батько ж стояв на своєму:
– Оксана нічого не зробила? Найбільш егоїстична тут Оксана! Добре, на сестру вона сердиться не без приводу. Хоч я й не розумію, як якийсь мужик може бути важливішим за сестру, але племінник у чому винен?
***
Нічого не змінилося протягом року. Тільки Костя все частіше думав про розлучення, адже не на це він розраховував, коли йшов від Оксани.
У будинку тещі та тестя він на пташиних правах, на нього ніхто не зважає, дитина вимагає багато сил… Ліза огризається на кожне слово.
Оксана бачиться лише з мамою.
– Скільки з нас? Сто четвертий кабінет, – запитала Оксана в адміністратора приватної клініки.
– П’ять тисяч сто гривень. Оплата готівкою, чи карткою?
– Картою.
Оксана все сплатила, поки мама забирала пальто. У Маргарити жахливі болі в спині, і Оксана оплачує її лікування, зрозуміло, нічого не кажучи батькові та Лізі.
За лікування платить, а грошей в руки не дає, щоб пішли за призначенням, а не на зрадників. Як постелилися, недолугі, так і спатимуть…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками, – вам не складно, а мені приємно!
