Чи це доля, чи моя дурість?

Мені 21 рік, у мене вже гарна робота, налагоджене особисте життя. Живу з хлопцем уже рік і 7 або 8 місяців, не так важливо. Знайома з його батьками, він із моїми. Мама від нього божеволіє. Порядний, вихований, правильний, веселий, товариський. Загалом повний комплект. Мені допомагає, готувати не обламується, заробляє. Що ще сказати — мрія. Мусульманин, але без фанатизму: одягаюся, як хочу, фарбуюся, заборон не знаю ні в чому, та і його батьки мене прийняли.

Є одне “але”: від нього емоцій захоплення та інших милих дурниць я не бачу. Кажуть, треба вірити вчинкам, а не словам, тож вчинки є гарні, чоловічі, але мені не вистачає саме слів ніжності. Дурна я, мабуть.

І ось одного разу я його дістала (якщо чесно не вперше, і характер у мене огидний, але він терпить мене). Виїхав він до друзів, мене не попередив. Я перебила весь посуд, і пішла з піснею в ніч в нікуди (живу я в цьому місті всього 3 роки, друзів якось не знайшла, все-таки сім’я, живемо разом, робота постійно – ніколи, загалом, було).

І йду я, значить, містом, зупиняється машина і вискакує звідти мій давній приятель (перша людина, з ким я спілкувалася в цьому місті, потім я почала жити у відносинах і обрубала кінці), а з цим приятелем брат, з яким нас пов’язували деякий час тепліші відносини, ніж приятельські. На нього, виявляється, різко нахлинули колишні (яких, на мою думку, не було) почуття. Букет квітів, увага, ті слова, за якими я так сумувала – загалом попливла я. Як дурна малолітка. Але в руках себе тримала.

Посиділи на лавці, побалакали (нікого інтиму, поцілунків та іншого) з ним і пішла я додому. Квіти, звичайно, не взяла – офігенські квіти до речі були. А у вухах досі всі його слова про золоті гори. Розумію, що все це брехня і він повний придурок, і баб голих щоночі на даху машини катає, і погань всяку любить і взагалі мамин синок насправді. Загалом, огидний персонаж. Але мене так тягне до нього, ні, не фізично. Морально. Від нього я почула: «Це не твоє життя з ним, я ж тебе знаю, ти така божевільна, як я».

І все звалилося. Я ж так старанно вмовляла себе, що я така мила, домашня і мій чоловік найкращий. І тепер не можу зрозуміти: це туга за ласкавими словами чи я живу «не зі своєю» людиною, а мій тип якраз ось такі відморозки, чиїм словам вірити не можна. Чи це доля, чи моя дурість?

 

You cannot copy content of this page