– Це ти! Ти її на той світ загнав! – Намагалася вчепитися в обличчя Льошки теща

– Тут така справа, – Льоша відвів погляд, зітхнув і нарешті виклав тещі їх з Олею плани.

– Що ж, – відповіла Валентина Іванівна. – Життя продовжується… Я розумію.

– Тільки ти впевнений, що вона гарною матір’ю буде для Грицька? Може, я його собі заберу, а ви…

…Льошка залишився без батьків у дванадцять років. Ті не вижили під час пожежі у своєму старенькому будиночку.

Сам Льошка вцілів дивом – вкотре втік від родичів, що не просихали, до діда. Цей же дід, Павло Вікторович, забрав його до себе, коли батьків не стало.

Виховував суворо, але Льошка був хлопець кмітливий і розважливий, розумів, що так краще, ніж у дитбудинку.

Згодом з’ясувалося, що дід був серйозно хворий, але ретельно це від усіх приховував, щоб онук залишався з ним.

Не стало його за два тижні після повноліття Льошки – дотягнув.

– Сирота тепер ти, – схлипувала сусідка баба Рая, пориваючись погладити його по голові. – Як же ти тепер один, хлопче?

– Якось, – буркнув він у відповідь і спритно ухилився від пестощів.

“Хлопчиком” Льошка себе вже давно не вважав. Дід весь час повторював, що він чоловік і повинен нести відповідальність за своє життя і не тільки.

Льошка це чітко запам’ятав. Та і яка там у нього відповідальність? Училище він, звичайно, закінчить, в армію сходить, а потім влаштується на роботу монтажником – дядько Федя обіцяв взяти до себе в бригаду.

Квартира в нього є, а одружуватися і дітей заводити він поки що не збирається. Так і жив Льошка за цим планом. Не приймав на груди, не пішов кривою доріжкою, як побоювалася баба Рая, а у двадцять чотири роки познайомився з Аліною.

Симпатична реготушка з сірими очима, на рік його молодше, працювала в їдальні, де він іноді вечеряв, лінуючись готувати.

Все у них складалося добре, правда, ось тещі він не дуже сподобався.

– І де ти його відкопала? – Валентина Іванівна спитала доньку начебто й тихо, але так, щоб наречений точно почув. – Жебрак же.

– Мамо! – скинулась Аліна.

Теща обзиватись припинила, але зневажливим поглядом його нерідко обдаровувала.

Втім, зустрічалися вони з нею не так часто. Аліна переїхала до чоловіка відразу після весілля, і подружжя було більше зайняте одне одним, ніж якимись родичами та приятелями.

Через рік Аліна була вже в положенні, проте її матір це не надто втішило.

– А ти знаєш, що лікарі не рекомендували моїй дочці мати дітей? – зло запитала вона у Льошки. – Вона ж може богу душу віддати.

– Мамо! – скинулась дружина. – Не кажи нісенітниці! Все нормально буде – я так вирішила. І відчепися вже зі своїми претензіями від мого чоловіка!

Він злякався, звичайно, намагався поговорити із дружиною. Може, й справді, це небезпечно? Може, треба підлікуватись?

Аліна тільки сміялася у відповідь: «Боягуз ти мій! Не хвилюйся!» І насміхалася з нього, коли він суворо сам проводжав її до поліклініки й не відпускав одну на прогулянки.

Все йшло нормально, навіть лікарі дивувалися, і Аліна вчасно привела на світ здорового хлопчика, а ось саму не змогли врятувати.

– Це ти! Ти її на той світ загнав! – намагалася вчепитися в обличчя Льошки теща.

Він же сам, ошелешений не менше за неї, і собі вчепився в сина, якого назвали Григорієм, як вони й планували з дружиною.

Похорон, поминки та кілька тижнів після, Льошка погано пам’ятав. Дякую бабі Раї, яка знайшла медсестру, яка взяла на себе нагляд за сином у ці дні.

Ця ж Оля потім і навчала молодого батька премудростям поводження з немовлям. Він щосили намагався все запам’ятати – розумів, що ніхто їм із сином не допоможе.

Валентина Іванівна з’явилася на порозі через місяць після похорону доньки.

– Як ви тут, спитала вона стомлено. – Можна увійти?

– Проходьте, – Льошка не став нахабніти, хоча вибачень від тещі не було.

Зрозуміло ж, що в людини таке горе, чого не скажеш, щоб біль від нього приглушити.

– Ти ось що, – рішуче заявила теща, поклавши онука спати. – Повертайся на роботу, а за Гришею я придивлюся.

Вона рано вийшла на пенсію, але продовжувала працювати. Тепер онук був найважливішим.

Льоша подумки видихнув. Ні, сина він дуже любив, але виявилося, що піклуватися про немовля не так вже й легко. Та й гроші були потрібні, тож допомога тещі не завадить.

Так вони й жили наступного року. Валентина Іванівна вранці приходила, дбала про Гришу, іноді прибирала у квартирі та готувала якусь їжу, а ввечері поверталася до себе. Коли у Льоші були вихідні, він із сином справлявся сам.

Але одного разу теща потрапила в лікарню з високим тиском.

Спочатку він розгубився. Швидко вирішити питання з відгулами було проблематично, а залишити Гриця одного – неможливо. Він спробував попросити про ласку бабу Раю.

– Льонько, та я з дорогою душею, тільки от погано почуваюся. Боюся, не до дітей мені зараз, — скрушно похитала вона головою.

– Я зрозумів.

– А в тебе гроші є? – раптом спитала сусідка.

Він незрозуміло на неї дивився.

– Ну, якщо гроші є, то можна няню покликати.

– Страшно з незнайомою людиною залишати…

– То я Оленьці подзвоню – вона людина надійна! Пам’ятаєш її?

Жодної Ольги Льоша впритул не пам’ятав, але кивнув. Раз баба Рая радить, значить, і справді гарна дівчина.

На щастя, Оля була вільна, і вже за годину з’явилася на порозі його квартири. Тільки тоді він згадав, що саме з нею залишали дитину в ті страшні дні. І саме вона його багато чому навчила.

Льоша подумки видихнув – з Гришею точно все буде гаразд, а гроші на няню в нього є.

Валентина Іванівна у лікарні затрималася аж на два тижні. Виявилося, що там працює її однокласник, який змусив жінку пройти повне обстеження.

Потім він допоміг отримати їй путівку в санаторій, так що до них теща прийшла тільки через півтора місяця.

– Як ти тут, мій хороший? – зацілувала вона онука, який дивився на неї трохи насторожено, мабуть, встиг забути.

– Та все нормально в нас, – усміхнувся Льоша. – Але, звичайно, без тітки Олі ми б не впоралися.

Він не став поки що говорити, що вони з «тіткою Олею» збираються жити разом. Начебто любов у них.

Валентина Іванівна покивала, майже не слухаючи його. Про Олю зять їй говорив, але тепер їм не потрібна ніяка няня.

Так і сказала вона йому, коли Гриця поклали спати, а вони влаштувалися на кухні за чаєм.

– Тут така справа, – Льоша відвів погляд, зітхнув і нарешті виклав тещі їх з Олею плани.

– Що ж, – відповіла Валентина Іванівна. – Життя продовжується… Я розумію.

Тільки ти впевнений, що вона гарною матір’ю буде для Гриця? Може, я його собі заберу, а ви…

– Ні, – різко обірвав її Льоша. – Мій син житиме зі мною.

Але познайомити тещу з нареченою все одно було потрібно, тільки після цього стався страшний скандал.

– Ніколи я не дозволю, щоб ця щука ростила мого онука! – кричала завжди спокійна Валентина Іванівна. – Навіть близько вона до нього не підійде!

– Тітко Валю, заспокойтеся, будь ласка. Давайте спокійно поговоримо, – намагалася зупинити її Оля.

Льоша здивовано на них дивився, абсолютно не розуміючи, що відбувається. Зрештою Оля була змушена піти, оскільки з тещею трапилася формена істерика.

Абияк вдалося привести її до тями, і тільки тоді вона більш-менш складно змогла пояснити свою реакцію.

Виявилося, що до знайомства з Льошею Аліна зустрічалася з якимось Антоном – багатим красенем – і було все серйозно.

Але втрутилася «подружка» Оля і затягла його під ковдру, поки Аліна лежала в лікарні.

Мало того, невдовзі Оля оголосила Антону про своє цікаве положення, і вони почали готуватися до весілля.

– Виїхали вони з міста, – сказала теща. – А Аліна моя, рік сама не своя ходила. Я навіть боялася, що зробить щось із собою, але обійшлося, дякувати Богу.

– Та якби не ця Оля, моя дочка була б щасливою і живою! – Заплакала вона.

Льоша вражено мовчав.

– Ти вирішив з нею жити – живи! Але мого онука не смій цій… довіряти! – скинула голову Валентина Іванівна, витерши сльози.

– Я розберуся, – буркнув Льоша. Йому було неприємно чути про те, що дружина могла бути щасливою з іншим.

Вже наступного дня він попросив у Олі пояснень із цього приводу.

– Тьотя Валя не бреше, – зітхнула дівчина. – Так і було. Ну, недолугою я була, Льош, недолугою! І подругу втратила, і Антон покидьком виявився.

– Ще навіть не одружився зі мною, а вже став в пляшку заглядати, та руку на мене підіймати.

Одного разу так відкинув, що я в стіну влетіла, потрапила в лікарню і дитину втратила. Тепер невідомо, чи будуть у мене діти.

Льоша помовчав. Він встиг прив’язатися до цієї милої дівчини, та й життя її вже покарало за підлий вчинок. Та й взагалі – їхні стосунки тут ні до чого.

І він зрозумів, що прийняв вірне рішення, коли повідомив нареченій, що вони все одно одружуються, і побачив її очі, сповнені подяки.

Теща не залишала спроб забрати собі Гриця: і скандали влаштовувала, і плакала, і опіку надсилала, поки Льоша не поговорив із нею серйозно.

– Або ви поводитеся нормально, або онука бачитимете суворо за розкладом, – твердо заявив він. – Ви ж не божевільна – закони почитайте.

Валентина Іванівна принишкла. Льоша одружився з Оле, і вона поки що намагається не потрапляти на очі матері подруги, коли та приходить за онуком. Поки так, а далі буде видно. Життя все розставить на свої місця…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.