– Це ти винна! – Кричала жінка у віці. – Ти… Через тебе загинув мій хлопчик! На тобі гріх! І я тебе ніколи не пробачу, ніколи!
– Валентино Федорівно, я прошу вас… – тремтячим голосом прошепотіла дівчина в чорній хустці, притискаючи до себе шестирічного хлопчика.
– Забирайся! І сина свого забирай. Це все ви! Якби не ви, мій син був би живий.
Надривний плач жінки розносився цвинтарем. Люди з квітами в руках і в жалобному одязі з інтересом спостерігали за свекрухою і невісткою, які сварилися прямо поряд з могилою Олега, якого нещодавно не стало.
– Бабуся… – плачучи покликав жінку гарненький, білявий хлопчик, але вона не звертала на нього жодної уваги.
Жінка впала навколішки перед могилою і застогнала, намагаючись обійняти її, час від часу здіймаючи руки до похмурого неба… Немає нічого страшнішого у світі, ніж похорони дитини його матір’ю.
Дівчина притиснула хлопчика до себе і заплющила очі, намагаючись стримувати ридання. Вона просто не знала, що далі робити. Не розуміла як тепер жити.
…
– Мамо, я хочу їсти, – покликав хлопчик маму.
– Любий, почекай трохи. Я втомилася. Ти чому не їв на поминках?
– Там бабуся плакала… Вона була така… така зла і я… боявся… – хлопчик глянув на неї пронизливими блакитними очима, очима її покійного чоловіка…
Настя кивнула і затулила обличчя руками. Вона все ще була в одязі з похорону, на голові чорна хустка. Очі дівчини були опухлі від сліз, під ними сині тіні, шкіра нездорового блідого кольору.
У двері подзвонили. Насилу вставши з дивана, дівчина вирушила відкривати. На порозі стояла подруга Світлана.
– Як ти?.. Дурне запитання, вибач. Звичайно жахливо. Ще й Валентина Федорівна влаштувала сцену. Прямо на похороні. Це було нестерпно. Тобі й так важко. Можна зайти?
Настя мовчки відійшла від дверей, впускаючи подругу. Зі Свєтою вони були знайомі дуже давно, з дитинства жили в сусідніх дворах.
– О, похресник. Ти чого ще не спиш? – Світлана підхопила на руки Микиту, який вибіг зі своєї кімнати на голоси.
– Хочу їсти.
– Іди до своєї кімнати, а тітка Свєта поки щось придумає. – вона ласкаво потріпала його по білявих кучерях.
Хлопчик радісно кивнув і втік. Світлана і Настя пройшли на кухню.
– Так, а в холодильнику в тебе пусто… Микитко, будеш бутерброд із рибою?
– А з ковбасою нема? – крикнув хлопчик.
– Є, але підозрюю, що термін придатності її вийшов. А риба наче свіжа. Тільки з рибою, Микит!
Світлана почала нарізати хліб і рибу, поки Настя присіла поряд.
– Микитка ще не до кінця розуміє? – Запитала Світлана, знизивши голос. Настя кивнула, проковтнувши сльози.
– Він думає, що тато просто полетів… На небо. Поплакав, що тата не буде. Але, гадаю, він вірить у те, що він повернеться. Він вже питав якось… – вона сумно посміхнулася.
– Ох, бідненький. – Зітхнула Світлана. – Микитко, забирай бутерброди!
Хлопчик прибіг із кімнати та схопив тарілку.
– А мама сказала, що цю рибку не можна чіпати. Вона для поминок.
– Вони вже пройшли, дитино. Їж.
– Він знає, що таке поминки? – Світлана знову похитала головою. Вона відчинила дверцята шафи та дістала заховану пляшку червоного.
– Тобі, мабуть, не можна, так?
– Наливай. Гірше не буде.
– Впевнена?
– Ні, не впевнена. Але я не можу. Не можу більше постійно думати про нього.
Світлана мовчки налила два келихи й сховала пляшку. Настя довго дивилася на келих, наче роздумуючи. Потім, наважившись, випила його відразу.
– Свєта, якщо… Коли це станеться, ти подбаєш про нього? Адже він зовсім один. Зовсім. Такий маленький і один у всьому світі. Ні мами, ні тата… – вона знову збиралася заплакати, але замовкла, закусивши куточок хустки.
– Настя… Ти чого? Ну, не треба таких думок. Ти ж розумієш, що…
– Що? Олег поїхав, щоби заробити на операцію. Був шанс. Лікарі самі сказали, що не більше як пів року. У списку на безкоштовну операцію я… бозна-яка. Олег був останньою надією. А тепер… Його не стало через мене. Валентина Федорівна має рацію. Якби не я, він був би живий… Свєта, що я наробила…
З очей Насті потекли сльози, вона нахилилася, не в силах стримати ридання. Вона намагалася плакати тихіше, закриваючи рот хусткою, щоби син не почув.
– А свекруха нічого не знає?
– Ні. І не треба. Ми так вирішили з Олегом. Вирішили їй не казати. Вона…
– Не хвилюйся. Микита не залишиться сам. Обіцяю. Я даю тобі слово…
***
– Я приїхала забрати речі Микити. Не хвилюйтесь. Я дуже швидко.
Валентина Федорівна стиснула тонкі губи, але мовчки пропустила невістку до квартири. Хлопчик зайшов слідом і лишився стояти в коридорі.
– Десь має бути його улюблений слоник. Ви не бачили? – крикнула з кімнати Настя.
– Не знаю нічого, – різко відповіла Валентина Федорівна. – Забирай лахміття, а потім йдіть. Швидко! Не можу на вас дивитись. Згадую сина, який загинув через тебе.
– Олег загинув через недбалість роботодавця. Якби директор не відправив його в рейс у снігову бурю, нічого не сталося б. Не було б аварії. Це був нещасний випадок, – твердо промовила Настя.
– Це тобі не жилося, як всім людям! Все тобі грошей мало! Все більше й більше хотіла! Як…Марнотратка! Аферистка! Ти… Ти вбила мого хлопчика. Забирайся!
Валентина Федорівна схопила подушку з ліжка і хотіла кинути її в невістку, але хлопчик схопив її за руку.
– Не чіпай мою маму!
– Відчепись!
Жінка вирвала руку і хлопчик впав, ударившись спиною об підлогу.
– Микито! – Крикнула Настя і раптом широко розплющила очі. Вона схопилася однією рукою за серце, другою за горло і важко дихала. – Не можу… дихати… Микита…
Дівчина повільно осіла на підлогу, Валентина Федорівна стояла поряд, не розуміючи, що відбувається. Вона прокинулася, коли почула плач Микити, що схилився над матір’ю.
– Мамо! Мамуся! Мамо! – Він трусив дівчину так сильно, як тільки міг, але вона не подавала жодних ознак життя…
Далі все було, як у сповільненому фільмі. Валентина Федорівна тремтячими руками натискала на кнопки телефону, намагаючись викликати швидку.
Потім відчиняла двері, впускаючи медиків. Через десять хвилин вони понесли Настю на ношах. А жінка залишилася одна з хлопчиком, який плакав.
– Хочу до мами. Мама, мамоооо… – плакав Микита.
– Поїхали, – розгублено промовила Валентина Федорівна.
У лікарні жінка здогадалася зателефонувати “тітці Свєті”, про яку постійно говорив хлопчик. Дівчина приїхала за п’ятнадцять хвилин. Вона бігла коридором так, ніби могла щось змінити. Якщо встигне… У руках вона тримала халат.
– Де вона?
– У реанімації. Лікарі нічого не кажуть.
– Це ви її довели, так? Вона казала, що сьогодні поїде до вас.
– Я? – скрикнула Валентина Федорівна. – Та що ви таке кажете?
– Ви її знову звинувачували. Ви…
Світлану перервала медсестра, вона вийшла з реанімації та кудись побігла. За хвилину в реанімацію майже бігцем зайшли ще кілька людей у білих халатах.
Декілька хвилин очікування…
Потім вийшов лікар.
– Вибачте, але ми зробили все, що могли. З її діагнозом це було очікувано, – сказав він, важко зітхнувши. Співчутливо погладив Валентину Федорівну по плечу, сумно глянув на хлопчика і пішов, опустивши голову.
– Що? Який діагноз? – Валентина Федорівна сіла на диван, який стояв поряд з нею. Губи її тремтіли.
Світлана зітхнула і сіла в крісло.
– У Насті були серйозні проблеми із серцем. Терміново потрібна була операція. Але грошей не було, і Олег брався за будь-яку роботу. Далі ви все знаєте.
– Так… так ви знали? Що вона хворіє… І ніхто не сказав мені?
– А що вам казати? І навіщо? Щоб ви знову кинулися її звинувачувати? Микитко, підемо. Я відвезу тебе додому, посидиш у нас, а я поки що тут вирішу проблеми.
– А мама? Де ж мама? – хлопчик дивився на неї очима, в яких тремтіли сльози…
– Любий, я тобі потім все розповім.
…Два тижні минуло з першого похорону. Два тижні. І ось Валентина Федорівна стояла біля вже осілої могили сина з ще свіжими квітами. А поряд був свіжий горбок землі – могила її невістки.
На цей раз жінка не кричала, не плакала. Вона стояла в заціпенінні, не знаючи, що їй робити. Тепер звинувачувати не було кого. Тільки хіба що себе.
– Свєт…та, а Микита житиме у вас?
Світлана підштовхнула хлопчика до свого чоловіка і повернулася до свекрухи подруги.
– Так. Ви проти?
– Ні… Ні… Я думаю, що так буде краще. Він до вас дуже прив’язаний і ви хрещені. Просто. Можна я відвідуватиму його? Він мій онук все ж таки… Я залишилася зовсім одна і… – Літня жінка благаючим поглядом дивилася на дівчину.
Світлана могла відмовити. Могла крикнути, що після всього, що трапилося, не підпустить жінку до дитини та взагалі… Та ні. Так би мовити, вона не могла.
Вона розуміла, що бабуся – остання близька людина у хлопчика. Настя сама виховувалась бабусею, її батьки загинули багато років тому, тож Валентина Федорівна – останній родич шестирічного Микити.
– Приходьте.
***
…Микита ще довго вірив, що мама і тато повернуться, але вони не поверталися. Поруч були тільки тітка Свєта, дядько Костя та бабуся Валя, яка стала частіше приходити до хлопчика, а потім взагалі забирати його до себе.
Спочатку на вихідні, а потім і у будні. Валентина Федорівна дуже змінилася. Вона сильно постаріла за цей час, розгубила колишній запал.
Наче відтанула серцем, вона дуже прив’язалася до свого онука. Він також полюбив свою “бабу Валю”.
Дітям простіше – через свою легкість та безпосередність вони швидко забувають образи та пам’ятають тільки хороше. Нам би в них повчитися…
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
